— Пані, ви куди?..
Студенти дивилися на неї з подивом. Ірена вибачилася й побрела геть.
«Пані Хміль, здрастуйте... Пані Хміль, ми читали вашу останню повість... Пані Хміль...»
Колишня викладачка. Колишня письменниця. Колишня дружина. Хто вона тепер?..
Клята оборка на спідниці майже відірвалась і повсякчас плуталася під ногами. Хотілося кави. Немилосердно.
А що коли Семироль знайшов вихід? І тепер, повернувшись на ферму, розправляється з Ніком?
Вона сповільнила крок, пропускаючи карету з гербами.
Ні, малоймовірно. Семироль надто дорожить майбутньою дитиною — він ніколи б не залишив Ірену саму...
З доброї волі не залишив би. Може, його вбили або зловили на гарячому, схопили як упиря, кровопивця?..
Насилу пробираючись між торговими рядами, вона проминула великий базар. Згадала вчорашню подію, черепки під копитами та зосереджене обличчя молодого вершника. Світлі ниточки брів, вигнутих, ніби значок «тильда» на клавіатурі комп’ютера. Губи, прямі й тонкі, як тире. Пласке та бліде, як папір, обличчя.
Заплакана дочка, що обіймає стареньку в квітчастій хустці...
А як рішуче він топтав оті глечики — наче з-за семи морів прибув на це перехрестя, щоби доконче покарати кількох бідолашних торговок...
Імовірно, вона дісталася центру. Вулиці зробилися ширшими, з-за похилих дахів показалися гострі шпилі — храму, ратуші чи палацу...
Слабко ворухнувся давній спомин. Сірникове місто, площа, на якій сидить, підібгавши ноги, сам владика і моделятор...
Площа була залита сонцем. Ірена примружилася.
Авжеж, моделька підросла. Ратуша (або храм чи палац) впиралася шпилями в небо, і якщо моделятор сів би на цій площі — чимало народу загинуло б під його сідницею, а голова його, напевно, затьмарила б сонце...
Перед пишними ворітьми храму — або ратуші чи палацу — юрмився люд. Багаті городяни, не надто багаті міщани, волоцюги, потомлені мандрівники, чоловіки й жінки з дітьми — всі вони утворювали рухливу чергу. Вірніше, кілька черг.
За словами Семироля, Ірена знала, що місцевий правитель називається герцогом. Імовірно, всі ці люди з’явилися на прийом?
Вона підвела голову; будівля одночасно дивувала і пригнічувала. Готичні форми, вигадливі вітражі, вишкірені кам’яні морди... Вражає...
А моделятору ж зовсім не обов’язково сидіти на площі, підпираючи головою високе небо. Він цілком може розташуватись усередині такого от архітектурного шедевра, карати і милувати, наказувати і приймати прохачів...
Вона похитала головою. Перша думка Семироля була — шукати Анджея в герцогському палаці (тоді Ірена, пам’ятається, саркастично посміхнулася). Ні, не такий простий пан Кромар, його не відшукаєш ні на троні, ні біля його підніжжя...
— До Тлумачів? Хто останній до Тлумачів?
Сільський на вигляд чоловічок боязко плентався вздовж звивистої, як вуж, черги; йому поблажливо роз’яснювали щодо правил попереднього запису, глашатаїв, законів...
Виходить, тут, на площі, у них основне вогнище мракобісся...
Ірена завжди уникала збіговиськ і черг. Стовповисько людей лякало її.
Вона заблукала.
Зсередини місто здавалося не таким уже й маленьким; вулиця змінювалася вулицею, перехрестя — перехрестям, а запитати у когось, як пройти до готелю «Три кози», вона поки що не наважувалася...
У «Трьох козах» залишився Іренин одяг, той самий, у якому дбайливий Семироль віз її до лікарні. У «Трьох козах» залишилися згорнуті в рурочку папери — ті, що в цій МОДЕЛІ відповідали її, Ірениним, першим оповіданням. Вона не насмілилася залишити їх у покинутому будинку — але й прочитати досі не наважилася...
А головне — в «Трьох козах» залишилася надія на повернення Семироля. Примарна, але надія.
— ...Пані потребує допомоги?
Ірена обернулася.
Імовірно, ситий крамар. Добротний каптан (чи як це у них називається), капелюх із маленькими крисами, смугасті панчохи з-під коротких штанів — Ірена зніяковіла. Непристойно так ось, упритул, розглядати людину...
Утім, крамар теж її розглядав. У нього в очах жила та сама зосередженість, із якою білявий вершник розоряв імпровізований ринок на перехресті...
— Пані когось шукає?
Ірена силувано посміхнулася:
— Я шукаю готель «Три кози». Пан не міг би...
Крамар насупив брови. Кивнув, ніби роздумуючи:
— Міг би... Аякже. Пані, як видно, приїжджа?
Ірена перемогла противний холодок у грудях. Мав рацію Семироль: «Ну що ви боїтеся?»