— Так, — сказала вона якомога безжурніше. — У нас із чоловіком будиночок у передгірні... Ми приїхали подивитися місто... А тут чоловік відлучився у справах, — слова лилися з неї нестримно, ніби змащені олією. — Ну, я й вирушила погуляти... І заблукала... Якби пан показав мені дорогу — я була би дуже, дуже вдячна...
— Я б вас провів... — замислено сказав крамар. — Але ви, як видно, натомилися, зголодніли... А що чоловічок — кинув вас чи запив?
Ірена, сторопівши, похитала головою.
— Не відмагайтеся, пані, і мужню жону, яка гуляє містом, зовсім по-іншому вирізниш... І волоцюжку видно, навіть якщо пристойно вдягнена... А поділ-то подертий...
Ірена відступила на крок.
— Звиняйте вже, без образ, я чоловік тертий, багато бачив на віку... А ви, часом, не той... — і він запитально вказав поглядом на Іренин живіт.
Вона відчула, як приливає кров до щік. Відступила на крок, збираючись піти.
— Я, пані, перед Провидінням боржник, — багатозначно сказав крамар. — Так що — прийму вас на постій... Майже задарма — так, за відробіток... Провидіння вчить: зневірених — утішати, бездомних — пригріти, вагітних — оберігати... байстрюка вашого в хороший притулок оддамо. То ходімо? — він узяв Ірену за зап’ястя.
Його руки наче не були липкими. (Мабуть, Ірені так здалося.)
— Відпустіть! — вона рвонулася.
— Ну-ну, мила... Я ж правду сказав? Бачу, що вгадав... Провидіння вчить — коли хто добра свого не розуміє, то наставляти лагідно або таємно добро чинити... А таємно не виходить. Ходімо, дурна, хоч нагодую тебе, а то щоки, бач, позападали, череватим жерти ж бо за двох належиться...
Вона рвонулася, мало не здираючи із зап’ястя шкіру. Рука крамаря стиснула сильніше, завдаючи вже неабиякого болю:
— Не смикайся, кому кажу? Спасибі потім скажеш... А то дивись, спитає з тебе Провидіння — за невдячність...
Від болю Ірена ослабла. Хотіла крикнути: «Анджею!», але голосу не було. Ноги вже приречено ступали слідом за діловим крамарем (а що — нічого страшного, не сторожа, не кат і не в’язниця, може, варто подумати про...).
— Відпусти її.
Сказано було неголосно, похмуро, невиразно, але пальці крамаря миттєво розтулилися.
Ірена схлипнула.
Поруч, за два кроки, топтали пилюку волохаті кінські копита.
Вона підвела голову.
Молодий пан стояв, притримуючи коня за повід. Обличчя його більше не було зосереджене — воно було холодне і люте, і крамар позадкував під важким поглядом.
— Чого ти причепився до жінки?
— Не роби добра, не буде зла, — сердито відгукнувся крамар. — Атож, добра... хоча, як на мене — нехай западеться із байстрюком своїм!
Красномовно плюнув у пилюку. Різко повернувся й пішов геть.
— МОДЕЛЬ, — пробурмотіла Ірена, стримуючи сльози.
Юнак звів брови:
— Що?
Ірена подивилася йому у вічі.
Світлі ниточки брів, химерно вигнутих. Рот прямий, як тире...
— Навіщо ви... отам, на перехресті... навіщо ви розтоптали товар? НАВІЩО?
Юнак болісно скривився.
Навколо гомоніло складене Анджеєм місто. Грюкало колісьми та возами, лаялось, дзвеніло молотами, штовхалося, торгувало...
— Я безкорисливо, пані. Обітницю давав... Вибачайте.
Розділ десятий
ого ім’я було Ректоноор, що в перекладі з нині забутої мови означає «раптове щастя». Раптове, бо батькам його на момент зачаття було років по чотирнадцять. Проте вони вже були законними чоловіком і дружиною, і старший син деякий час був предметом гордощів.
Рек стояв біля готельного вікна, і вечірнє світло, проникаючи крізь кольорове скло, химерно лягало на його бліді щоки. Ірена розташувалася на кушетці, тій самій, яку вподобав безвісти зниклий Семироль. Сиділа і слухала.
...Коли йому, в свою чергу, виповнилося чотирнадцять, він повідомив батькам про свій намір постати проти Провидіння. За що його спершу було скарано батогами, потім проклято, затим прощено, а потім знову проклято, позбавлено спадщини і вигнано. Кажуть, через кілька років батько одумався і навіть посилав гінців на пошуки мандрівного сина — але де там...
Собор Безкорисливих ініціював Река і поклав йому ім’я Ос, що тією ж забутою говіркою означає Шипшина. Відтоді він, хоч як би було важко, намагався дотримуватися обітниці Рівноваги. Тобто робити добрі справи заради добра, а не заради винагороди. Відмовлятися від милості Провидіння, викликаючи його гнів і несучи покарання...
Ірена слухала і відчувала, як потроху пухне голова.