Ох, як сварилися ті торговки на перехресті!.. «Безкорисливий, пес безкорисливий...»
— Реку, а вам їх... не жаль? Отих тіток?
Він стиснув губи так, що вони майже зовсім зникли з лиця. Різко проступили складки в куточках рота; Ірена зрозуміла раптом, що він зовсім не такий уже молоденький юнак. Просто тип обличчя такий — юнацький, легкий (такі чоловіки до п’ятдесяти здаються підлітками, а потім — відразу ж старіють).
А Рек, схоже, ровесник їй. Хоч як не дивно...
— Провидіння неможливо обдурити, пані Ірено. ЗЛО має бути саме злом. Щоб покарання за нього було справжнім, здатним пересилити... нагороду за ДОБРО.
Котиться бочка... Кізяк залишився б од старої, і розлите вино перемішалося би з кров’ю...
Ірена мовчки помацала свій живіт.
— Дуже добре, — сказала вона механічно.
Сонце востаннє відбилось у вікнах навпроти — і схилилося за дахи, за флюгери. У напівтемряві обличчя Река-Шипшини біліло, ніби посилане борошном.
— Реку... я схожа на божевільну?
Він помовчав.
— Ні, пані Ірено. Ви схожі на людину, яка...
Він затнувся.
— «Потребує допомоги»? — голос її насмішкувато здригнувся. Вона згадала недавнього крамаря.
— Торговці, — пробурмотів її співрозмовник із дивною інтонацією. Ймовірно, то був найвищий ступінь презирства.
Ірена зітхнула. Чи думала вона, що втрата чоловіка-вампіра виявиться такою тяжкою, такою непоправною?! Поки Семироль був поруч, залишалася хоча б ниточка... до нормальності... (Ознака того, що дійсність не сниться їй, що вона не валяється десь, напхана наркотиками, на якому-небудь операційному столі...)
Упир — як місток до нормального життя... Бувають же отакі виверти долі...
Рек дивився на неї запитливо. «Я не настирливий, — говорив його погляд, — я не лізу з розпитуваннями... Але невже ви думаєте, що хоч на краплину схожі на ту, за кого себе видаєте?»
— Реку, от якби я була чужинкою... З далеких земель, із-за моря...
Він спохмурнів.
— Я щось не те сказала?
— На жаль, пані Ірено. Чужих земель не буває. Це казки.
Їй потрібен був час, аби відновити дар мови, і безкорисливий лицар терпляче чекав.
— Тобто...
— Про чужі землі багато базікають. А я пройшовся по всій землі — від краю до краю... На заході й півночі височать гори, через які не переходила жодна людина. На сході — пустеля, за нею немає нічого. На півдні — море... Моряки напідпитку часто хваляться про свої нібито мандри до дальнього берега. Але варто трохи розібратись — і виявляється, що всі вони брешуть. І ніхто ніколи не бачив живого чужинця, не бачив і мертвого — усе це легенди, іноді від нудьги, іноді з хизування, але вам-бо навіщо?!
Ірена мовчала.
Чи вистачить у Река терпіння дочекатися, поки вона осмислить цю жахну інформацію?
Може, він бреше?! Ні. Скоріше за все, ні...
Замкнутий світ. Ну, так. Там, у МОДЕЛІ тріумфуючого правосуддя, в МОДЕЛІ адвокатів-упирів, межі чинного світу визначити було важко... Супутникова антена на даху (а чи був сам супутник?!).
Є така іграшка для дорослих — діорама. І не завжди легко визначити, де закінчується справжній пісок і справжнє каміння, а де починається пустеля, намальована на величезному полотні...
Місто — є. Але от гори на горизонті — ілюзія. Кожна наступна модель менша за попередню (що, у Моделятора пороху не вистачило?!).
А можливо...
Світ такий, яким його бачать. Для будь-якого селянина, що цілими днями гне горба й у свята виїжджає на ярмарок, досить було б змоделювати його будинок і поле та шмат лісу, а ще сусіднє село з ярмарком і вибоїстою дорогою... А сусіди начебто чули, що на світі є ще якесь місто, але от самим бувати там не довелося...
Ірена перевела подих. Її співрозмовник терпляче чекав.
— Допоможіть мені... безкорисливий Реку. Кого ж мені ще просити про допомогу?!
Зависла пауза.
— Я не питаю, хто ви, — пробурмотів лицар. Одночасно лагідно і докірливо.
...Анджей Кромар ніколи не був байдужий до футболу, але тільки одного разу захоплення його вилилось у хворобливу пристрасть. Ішов «Відкритий чемпіонат» чогось там, Анджей два тижні не злазив з трибуни, застудився і зірвав голос. Ірена (а відносини між подружжям були на той період досить прохолодними) презирливо мовчала.
Чемпіонат закінчився; отож Анджей, натягнувши бутси, щовечора спускався в сусідній двір, де чекала його компанія дітлахів із усієї округи.
«Стратегія», «тактика», «модель переможного матчу», «режисура бою»...
У «футбольну команду» виводками ходили як мамині синочки, так і пропащі малолітні злодюжки. Дядько Анджей примудрявся заморочити голову і тим і тим.