Одного разу до Ірени підійшла на вулиці незнайома жінка (як з’ясувалося, мама юного футболіста):
— Вибачте, будь ласка... Ви не могли б умовити чоловіка... менше впливати на діточок? Адже він затягує, ніби, гм, у якусь секту, син на нього, м-м-м, молиться, а чоловік аж ревнує...
Ірена зробила великі очі.
«Вихованці» дійсно не стільки ганяли м’яча, скільки слухали, роззявивши рота, теревені «тренера». Про що він із ними говорив — для Ірени залишилося таємницею. Через кілька тижнів команда дядька Анджея викликала на товариський матч дитячу команду міської спортивної школи — і програла з рахунком 16:2!
— Про яку модель може йти мова, якщо ці лобуряки втричі швидше бігають! — обурювався Анджей.
«Тренування» як ножем відрізало. Навколишні хлопчаки кілька днів перебували у глибокій скорботі.
Ірена знала, що відразу після того розгромного матчу керівництво спортшколи запросило Анджея на посаду старшого тренера. Більше того: одного разу їй зателефонували і попросили вплинути на чоловіка — «Який задум! Яка стратегія! Майбутнє дитячого спорту... А за ним і спорту юнацького... А тоді і... Пан Кромар вже зараз міг би претендувати на високий оклад, а в майбутньому...»
Вона понуро зітхала в слухавку.
Анджей давно втратив інтерес до слабосилих вихованців — а заодно й до футболу; цілими днями просиджуючи за комп’ютером, він натхненно маніпулював мінливими і загадковими, безглуздими для Ірени символами...
— ...Ніхто не бачив, пані. Принаймні люди, яких я розпитував... не бачили. Ні чорнявого на ім’я Ян, ані чоловіка на ім’я Анджей...
Імовірно, джерела безкорисливого лицаря заслуговували довіри.
Мабуть, знайти людину в місті та околицях досить важко (чи, навпаки, легко?).
Рек зам’явся, ніби бажаючи про щось запитати — і не наважуючись.
— Говоріть, Реку...
— Пані, вам слід змінити готель. Ви привернули увагу.
Запала пауза; лицар Рек не знав, що його слова відкладено на поличку, й Ірені потрібен час, аби усвідомити їх.
— Чию увагу я привернула, Реку?
Він подивився здивовано. Так, наче це само собою зрозуміло, мабуть, Ірена ляпнула дурість...
Під вікном буденно сварилися якісь жіночки. Десь стукала сокира, дзюрчали, зливаючись по жолобах, сеча і помиї.
— Пані...
— Вибачте, Реку, ви не могли би звати мене просто Іреною, без «пані»?
Він насупився:
— Пані... гм, Ірено... Присягніться, що ви і авторка Хміль — це не одне і те саме ім’я.
Отак.
Вона ледве встигла присісти на ліжко. По спині, по потилиці пройшлися противні голочки — так, починається... Ох, даремно Семироль сміявся над нею: «Чому ви всього боїтеся?»
МОДЕЛІ не люблять її. МОДЕЛІ виживають її, відривають... Чому скромна жінка накликає на себе всілякі злощастя, гоніння, лиха?
Вона насилу опанувала себе. (Не можна хвилюватися — майбутній дитині шкідливо...)
— Реку, а... звідки така думка? Чому саме — авторка Хміль?
Лицар дивився допитливо. Її недбалий тон не обдурив його. Він, як і раніше, чекав відповіді.
— Добре, я зміню готель, — сказала вона квапливо. — Тільки...
Зміна готелю не допоможе. Тікати, тікати з міста, повернутися додому... Тобто в руїну, яка може вважатись її будинком... Знайти в околицях пупорізку — і народити, як передбачав Семироль, — на соломі... що буде, те й буде...
А якщо дитина помре?! Або помре вона, а дитина залишиться сама в цьому світі, сиротою, байстрюком?!
— Я і є та сама авторка Хміль, — сказала вона хрипко. — Тільки... що я такого сотворила, щоб мене переслідувати?!
Рек мовчав.
Деякий час Ірена вивчала його бліде обличчя. Потім нахилилася, шукаючи під ліжком дорожню сумку. Хотіла намацати серед власного звичного одягу (куртка, штани, черевики) жорсткі, згорнуті рурочкою аркуші...
Вона ж прихопила свої оповідання з собою. Вона не могла їх десь залишити...
Але й прочитати їх вона не наважилася. Смішно чи ні — вона боялася розчарування.
«Історія про те, як голубка принесла мертвому юнакові червону троянду...» «Історія про лицаря, який чинив зло, щоб бути безкорисливим...» «Історія про скнару, який роздавав, щоб...»
Що путнього можна написати під такими назвами?!
Рука її нишпорила в темряві все більш нервово. Сувою не було.
Кроки на сходах — чи це їй здається?..
Забувши про конспірацію, вона витягла торбу на світло. (Рек може побачити її куртку і штани — але, можливо, він не здогадається, що це жіночий одяг, і не подумає про Ірену щось кепське...)
Паперів не було. Але ж Ірена чудово пам’ятала, що...