Стукіт у двері. Вона мимоволі здригнулася.
— Пані... Відчиніть.
— Хто там? — запитала вона автоматично.
— Відчиняйте, ім’ям герцога!..
Рек ступив до дверей. Обличчя його було таке зосереджене, як тоді, на перехресті, перед руйнуванням ринку... Але не це вразило Ірену. А вразило те, що рука лицаря в шкіряній рукавичці лежала на руків’ї меча.
Удари в двері злилися в безперервний гуркіт. Прийшлі більше не стукали — вони ломилися.
А що ж Семироль казав — що в цьому світі немає ні варти, ні інквізиції?!
Вона метнулася до вікна. Другий поверх; руки мимоволі лягли на помітно кругленький живіт. Ні, стрибати ніяк не можна...
— Реку... Заради Творця... поясніть мені — що відбувається?!
Довгих кілька секунд вони дивились одне на одного. Світлі брови лицаря вигиналися химерно, а щільно стиснутий рот здавався вузькою рискою...
— Реку, — сказала вона пошепки. — Захистіть мене...
Двері злетіли із завіс. Слідом за ними в кімнату ввалилися двоє — Ірена встигла розгледіти тільки плюмажі на капелюхах і великі шпори на чоботах. Аж тут Рек рвучко ступив наперед і рубонув найближчого гостя мечем — плазом по голові. Гість гепнувся, не встигнувши привітатися.
Другий розвернувся, відводячи клинок для удару; мечі зустрілись, і звук був такий, наче хтось дзенькнув у рейку. Відстрибнувши, лицар наступив на край завіси — затріщала розповзаючись тканина, звалився умивальник, заливаючи килим водою і встеляючи підлогу порцеляновими черепками, розірваний гобелен завис на одному цвяху. Заверещала на сходах служниця (безліч дрібних подій Ірена була не в змозі сприйняти, бо мінялися вони куди швидше, ніж вона встигала міркувати).
Зайда, який вдерся, стояв спиною до стіни, важко дихаючи, свердлив лицаря очима:
— Я... при виконанні... Провидіння... не пробачить.
— Я безкорисливий, — сказав Рек крізь зуби. — Мені однаково.
Простягнув руку в рукавичці, ухопив за лікоть майже зомлілу Ірену:
— Ходімо... Швидше.
Із міста вдалося виїхати безперешкодно, але майже відразу ж за брамою лицарський кінь на рівній дорозі потрапив копитом у яму, й Ірена дізналася, як то буває, коли «кінь скульгавів». Далі просувалися навпрошки по бездоріжжю, в супроводі хмари ненаситних комарів; лицар мовчав, Ірена мовчала також.
Це обов’язок лицаря — захищати дам, які потрапили в біду? Традиція — чи все-таки добровільна ініціатива безкорисливого Река-Шипшини?..
— Куди ми йдемо, Реку?
Він нарешті розтулив губи:
— У надійне місце...
Отого «місця» дісталися вже в сутінках; відсвіт пожежі було видно здалеку, але поки Ірена й Рек спотикаючись добрели до нього, від будівлі на узліссі залишилося лише попелище.
Помалу руйнувалися прогорілі балки, падали сумно і приречено, як осіннє листя. Вилизані вогнем дошки здавалися не сизими навіть — срібними. Чорною ямою зяяв відкритий погріб — імовірно, невідомі грабіжники натрапили на укриття, вивільнили від харчів і, щоб замести сліди, пустили «червоного півня»...
— Це мені за той удар, — глухо сказав Рек. — Слугу Високого Даху та плазом по голові... Я цього сподівався.
І несподівано всміхнувся:
— Зате тепер не доведеться... топтати глечики. Я й так завинив перед Провидінням. Дуже доречно.
«Ірено, ви мали рацію... У цій так званій МОДЕЛІ щось не те».
Де тепер Семироль?! В яку пастку потрапив?.. А якщо захоче відшукати Ірену — де, як він її знайде?!
— ...Невже ви не знаєте?! Указ уже місяць як оголошено...
Ірена мовчала. І трава, і дерева, і навіть струмок пропахли димом. Попелище «надійного місця» неохоче охолоняло.
— А я не запитав вас, хто ви, — пригнічено пробурмотів Рек.
— А коли знали б? Не захотіли б зв’язуватися? — Ірена всміхнулася через силу.
Він заперечно похитав головою. Чи то: «ні, не захотів би», чи то «як ви могли подумати?..»
Над головою яскріли зірки. Вже про них-то Ірена точно знала, що вони — декорація. Білі ліхтарики, прикріплені до оксамитової тверді... Не моделюватиме ж Анджей Кромар усерйоз усі ці мільйони світлових років, хмари розжареного газу, іншу астрономічну машинерію?!
— Який указ, Реку?
Він дивився недовірливо.
— ЯКИЙ указ? — повторила вона з притиском.
Він примружив очі:
— «Ірена Хміль, оповідачка й авторка... винна у шкідливих вигадках і підлягає арешту і допиту під Високим Дахом для встановлення міри її провини...» За підписом герцога, за схваленням верховного Тлумача — печатка...
Тихо, ніжно співали цикади.