Що там було, в цих сувоях?!
А треба було б прочитати. Відкинути страх, сором, комплекси... Адже якщо виходить, що вона це написала, дідько б їх побрав, чому не додумалася відразу ж прочитати?!
— Їх викрали з готельного номера, — поскаржилася вона в темряву.
Лицар гмукнув.
— Реку... Поясніть мені, ЩО там такого поганого? Які ще шкідливі вигадки?
— Верховному Тлумачу видніше...
— Так це верховний Тлумач бажає мене допитати?.. Для встановлення... міри моєї провини?
— Я всього лише лицар, Ірено, — Рек стомлено опустив повіки.
— Ви знаєте, — сказала вона уперто. — Ви ж... читали ці... вигадки? Тобто оповідання?
Він розплющив очі. Сів прямо:
— Як ви здогадались?
Обличчя його знову було по-школярськи зосередженим. Хвилясті світлі брови, щоки, гладенькі й білі, як папір...
Вона відвернулася. Промовила, боячись помилки, боячись, що він здивується або візьме її на глузи:
— Якби ви не читали, ви б мене... ну... не захотіли б через мене зв’язуватися... зі слугами Високого Даху. Був би хоч тричі лицар...
Помилки не було. Рек мовчав.
— А до речі, — голос її раптово захрип. — Гм... вам СПОДОБАЛОСЬ?
Довга пауза під спів цикад.
— Я став тим, ким став... бо прочитав «Історію про лицаря».
Ірена насупилася. Знову плутанина з часом (скільки ж йому років, і як давно написане було?).
Думки її запнулися.
— Реку... ви, напевно, погарячкували. Бачите... вплив книг на людей сильно перебільшують. Так не буває, Реку...
Він зиркнув на неї швидко і докірливо.
З неба зірвалася зірка. Ірена мимоволі підвела голову: треба ж, яка точна імітація...
— Гаразд, — вона зітхнула. — Але чому тоді указ вийшов тільки місяць тому?!
Рек коротко зітхнув:
— Указ вийшов... ви ж знаєте. В основному, через «Розкаяного».
Голос лицаря дивно змінився, наче він вимовляв заборонені слова.
— Він став доступний... у копіях... А місяць тому його вилучили з усіх бібліотек. І тоді ж вийшов указ...
«Дорогий Реку, а ви не підкажете, що ж такого я там написала?»
— Що ж тепер робити, Реку? — вона затнулася. — Ви знаєте, мені ж через деякий час треба буде...
Він мигцем глянув на її живіт. У цій одежі з корсетом спробуй-но щось приховати...
— Я допоможу вам... Треба знайти притулок. Сім’ю в селі, яка прийняла б вас... Можливо... — він зам’явся, потім рішуче звів брови. — Можливо, вам знадобиться... чоловік. Заміжній жінці легше... переховуватись, та й взагалі...
Вона пробачила йому лицарську нетактовність.
— Я не можу переховуватися, Реку. Я мушу знайти Анджея Кромара...
Рек насупився сильніше. Мабуть, він подумав, що Анджей — батько дитини...
— ...І знайти Яна Семироля, — завершила вона, геть збивши лицаря з пантелику. — Я маю повернутися до міста...
— Вас тут же схоплять, — сказав він безнадійно.
Минули підйомний міст. Ірені на частку секунди здалося, що час зробив петлю, і це Семироль веде коня за вуздечку, а вони входять у це місто вперше...
Рек, який змінив свій лицарський плащ на селянську одіж, крокував розмірено і твердо, як і годиться подорожньому, що нарешті добувся до мети. Ірена, що незграбно прилаштувалася в сідлі, нижче насувала хустку і намагалась не дивитися навкруги (і даремно — адже приїжджі, поминувши ворота, насамперед починають крутити головою навсібіч...).
Рек крокував, вручивши їхні долі Провидінню, що нависло над цим світом. Якщо їх упізнають — що ж, авантюра закінчиться не розпочавшись. Рек був гордий і звик до знегод, а у Ірени ніяк не повертався язик сказати йому, що він — усього лише лялька в руках Творця, частина МОДЕЛІ, покликана підтвердити або спростувати теоретичні вигадки пана Кромара...
Лицар і жінка, яка вдалася до його захисту, проговорили майже добу. Рек то хмурився, то дивувався, то надовго замовкав, якось навіть не втримався: ви що, з неба впали?! «Так, — радісно підтвердила Ірена, — уявіть, що я дійсно впала з неба чи сто років проспала чарівним сном. Але тільки розкажіть мені, заради Творця, про Тлумачів — я мушу знати якомога більше...» — «Розповісти вам? — відсахнувся Рек. — Вам, авторці „Розкаяного“?! Дивна річ, я міг би не повірити вам, може, ви зовсім не Ірена Хміль, а просто дивна жінка, яка мріє про славу, але я ж відчуваю, я бачу, що ви — це ви!.. Чи ви вивіряєте мене, хочете знати, чи не випадково я прийшов до безкорисливих?..» — «Не випадково, — заспокоїла його втомлена на той час Ірена, — я ні на секунду не сумніваюся... Реку, — сказала вона, — я маю добути копію „Розкаяного“. У мене викрали мої оповідання — але, може, є люди, в яких збереглися копії?..»