Щоб потрапити в сусідню каюту, довелося повернутись до вихідних внутрішніх дверей і пройти дуже вузьким коридором між прямою стіною каюти і овальною — корпусу ракети.
— Та тут і не розійдешся! — бурчав Стормер, ледве протискуючи своє важке тіло.
Жила каюта була майже така, як і перше приміщення, тільки трохи менша і мала одне вікно.
— Буває гірше, — заспокоїв Стормер.
Усі почали вибирати собі каюти. Стормер і тут хотів узяти на себе роль розпорядника, але леді Хінтон дала йому рішучу відсіч. Досить того, що вона на Землі поступилась йому, і місто назвали його іменем.
Леді Хінтон рішуче взялася за розподіл кают.
Пінч ходив услід за нею із записною книжкою.
— Пишіть, — сказала леді Хінтон незаперечним тоном. — Правий бік від кают-компанії: перша каюта — моя, друга — Еллен, третя — лорда-єпископа, четверта — Блоттона, потім ідуть три Текери, — три каюти тільки для них?! — Це забагато. Може, одну каюту я візьму у вас, докторе, ви не заперечуєте? — той не встиг і рота відкрити, як вона вже знову звернулася до Пінча: — Далі — Мері. Ну, от і всі мої. Тепер пишіть інших, та не переплутайте, дуже вже ви метушливі. Лівий бік: перша каюта — Стормер, далі — барон Маршаль, потім — Шнірер, його дочка, ну, і ви там далі. Ще хто? Кухар-китаєць?
— Хочу вас попередити, — сказав Цандер, — що першу попереду каюту займаю я, бо там міститься капітанська рубка; дві задні каюти в самому кінці пакети — Вінклер і Фінгер. Вони стежитимуть за роботою рулів. Таким чином, ці каюти я, як капітан, бронюю за екіпажем.
— На ці каюти ніхто й не претендує! — відповіла леді Хінтон. — Думаю, ні в кого з нас, пасажирів, нема найменшого бажання повзти кротячою норою майже п’ятдесят метрів, щоб добратися до кают-компанії.
— Звичайно! — сказав Цандер. — Містер Пінч, запишіть у протокол!
— Отже, в нас лишаються ще три вільних каюти для Гохфеллера з дружиною і Річардсона.
— Вони примушують чекати на себе, — зауважив Стормер.
— Тим, хто п-п-пізно приходить — кістки! — процитував Маршаль латинську приказку.
— Отже, сьогодні ввечері? — спитав Блоттон.
— Обов’язково, незалежно від того, приїдуть ті, що спізнилися, чи ні, — ми летимо.
Всі попрямували до виходу. — А-а-а може, ви п-п-поступитесь мені своєю к-ка-ютою, я к-компенсую вас? — підійшовши до Стормера, спитав Маршаль.
— І не подумаю, — відповів той, як завжди, грубо. — Леді Хінтон розподілила правильно. Ви тонший од мене, і вам легше пробиратися коридором.
— А-але все-таки в-в мене виразка ш-шлунка…
— А в мене ожиріння серця, склероз, подагра.
— А-але… я запропонував би сто тисяч.
— Побережіть їх для себе. Незабаром, здається, на Землі вони будуть варті того ж, ще й на небі.
Обличчя барона побуріло — ознака того, що він сердиться. Маршаль щось прошепотів товстими губами і відійшов од Стормера.
Тих, що виходили з ракети, біля трапа зустрів стурбований комерційний директор. Він подав тільки-но одержану радіограму.
— “О третій сорок ранку Річардсон покінчив самогубством. Гохфеллер передумав”, — прочитав уголос Цандер.
Почулись співчуття.
— Річардсон і Гохфеллер вчинили безглуздо, — сказав Стормер.
— Якщо не можна більше боротися за збереження капіталу, то принаймні треба боротися за порятунок життя, — промовив Маршаль.
Це повідомлення справило на Маршаля і Стормера приголомшливе враження. їм тепер ще більше здавалось, що надходить їх власна смерть. Землю втрачено… Летіти, летіти, якнайшвидше!..
О сьомій годині тридцять хвилин вечора всі зібралися в ракеті.
У кожній каюті вже стояли приготовлені гідростабілізатори і лежали спеціальні костюми.
Леді Хінтон спробувала протестувати, але Цандер заговорив з нею таким несподівано наказовим тоном, що вона розгубилась і дозволила надіти на себе костюм і покласти в ящик з солоною водою. Ганс, Вінклер і Цандер власноручно “запакували” всіх пасажирів.
— Телефон з головною буксирною ракетою ввімкнуто? — спитав Цандер.
— Єсть! — відповів Вінклер.
— Пора зачинити вхідні двері! — Цандер підійшов до ще відчинених дверей.
Величезний натовп зібрався подивитись на відліт. Поліція Стормер-Сіті стримувала натовп на чималій відстані. Біля ракети залишились тільки комерційний директор, Пуччі та інженери, що мали продовжувати будівництво “ковчегів” після відльоту Цандера. Вони почали прощатись.
Раптом з натовпу почувся істеричний крик жінки:
— Пустіть мене до нього, пустіть!
Якась худорлява, струнка брюнетка в елегантному дорожньому костюмі, з чемоданчиком в руках сперечалася з начальником поліції.