Рослина стискала його тіло, мов велетенський удав.
Текер вихопив мисливський ніж, підбіг до рослини і почав розрізати листок.
— Обережно… дивіться, щоб вона вас самого не захопила! — кричав Ганс.
Обличчя його налилося кров’ю.
Поверхневий шар листка був надто твердий для ножа. Текер кректав, тупцював біля Ганса.
— У вас руки тремтять… дайте мені! — прохрипів Ганс.
Текер передав ніж. Ганс полоснув, лист хруснув. Червона, мов кров, рідина облила Ганса і Текера. Жахливий щупалець було відрізано.
Ганс упав разом з листком. Текер відкотив Ганса, мов бочку, далі від рослини.
Спробував розкрутити, але листок не розкривався. Тільки в міру того, як витікав червоний сік, пружність листка зменшувалася, і Ганс, нарешті, визволився.
Біля нього стояла величезна калюжа соку, що почорніла і швидко затверділа.
Ганс зітхнув на повні груди.
— Спасибі, лікарю! Я думав, що цей рослинний спрут зламає мені грудну клітку. Венера, здається, кожному з нас приготувала по подарунку. Тут треба бути дуже обережним. Небезпека підстерігає нас на кожному кроці.
Ганс ударив ногою почорнілий листок.
— Плотоїдна рослина, схожа на наших мухоловок. Але час додому. Незабаром стемніє. Тільки б добратися до ущелини, там не зіб’ємося з дороги. Блоттоне! Блоттоне!..
Блоттон не озивався.
— Невже він загинув? — вигукнув Ганс.
І наче на підтвердження цього, Текер, повертаючись до ракети, знайшов у кам’яному видолинку кілька пір’їн, клаптів чорної шкіри — можливо, від крила “птеродактиля”, сліди крові.
— Чи не тут літаючий гад розправився з Блоттоном?
— Але де ж кістки? — спитав Текер.
— Такий крилатий гіпопотам може проковтнути і з кістками…
V. ПЕЧЕРНІ ЖИТЕЛІ
Ганс І Текер повернулися до вечері — до вбогої вечері з галет.
— На жаль, ми не знайшли слідів лорда Блоттона, — сумно сказав Текер.
Про пір’я і сліди крові він не згадав, щоб не ятрити серце нареченій. Очі Еллен і так були червоні від сліз.
Наприкінці вечері Цандер виголосив промову. Він говорив про те, що їхні харчові запаси майже вичерпались. Не можна гаяти жодного дня. Треба спуститися в долину, посадити город, засіяти поле, зробити запаси на зиму.
— А п-поки що чим ми будемо х-х-харчуватися?
— Доведеться жити з мисливства, ловити рибу…
— У мене пропадає всякий апетит, коли я подумаю про тутешніх літаючих гадів, — сказав Стормер.
— Не може бути, щоб на планеті не знайшлося придатних для споживання тварин, риб і рослин. Як ви вважаєте, лікарю? — спитав Цандер.
— Я вважаю, що рослини і тварини, загалом, скрізь створені з одного тіста. Білки, жири, вуглеводи… Але можуть бути і якісь невідомі нам шкідливі домішки. Адже й на Землі є отруйні рослини. Тут треба бути дуже обережним. — І Текер, незважаючи на те, що заборонив Гансові згадувати про птахів-куль, не зміг утриматися і сам розповів про гіркі пригоди своєї мандрівки.
На обличчях слухачів був жах, переляк, огида.
— Я-я-я-к же ми бу-у-демо знати, що можна їсти і чого не можна н-навіть нюхати? — спитав барон.
Текер знизав плечима.
— А як первісні люди навчилися одрізняти їстівні рослини від отруйних? Досвідом. Тільки досвідом.
— Розплачуючись за досвід життям?
— Звичайно, багато гинуло. Якби я мав обладнану хімічну лабораторію…
— Непогана п-перспектива! З-захочеш зірвати цибулю, а вона скрутить тебе; п-понюхаєш м’ясо, чи воно свіже, і здохнеш від самого тільки запаху.
— Я не переступлю порога ракети! — рішуче заявила леді Хінтон.
— Полювати і ловити рибу можна, живучи в ракеті. Навіщо нам переселятися в долину? Правда ж, бароне? — І Стормер ляснув Маршаля по плечу.
Той глузливо скривився від такої фамільярності.
— Звичайно. Наше діло старече. Леді Хінтон, містер Стормер, я, професор, єпископ, в усякому р-разі… кх… кх…
Цандер скористався паузою.
— Це неможливо, — перебив він мовні потуги барона. — Всі працездатні працюватимуть у приморській долині на полі, і носити вам сюди їжу ніхто не буде.
— Але в мене є служниця Мері.
— А в мене Жак.
— Тут, на ВенерІ, нема особистих слуг. Нас чекає дуже важка боротьба з суворою, невідомою природою. І ми повинні напружувати всі наші сили, створити міцний трудовий колектив.
— Ком… ком… комуну?
— Справа не в словах, бароне.
— Від… відмовляюсь.
— Не відпущу од себе Мері.
— А я піду! — вигукнув професор Шнірер. — І ми всі повинні йти. Працювати на землі, а жити на лоні природи. Серед мирних тварин і рослин…