— А-але все-таки в-в мене виразка ш-шлунка…
— А в мене ожиріння серця, склероз, подагра.
— А-але… я запропонував би сто тисяч.
— Побережіть їх для себе. Незабаром, здається, на Землі вони будуть варті того ж, ще й на небі.
Обличчя барона побуріло — ознака того, що він сердиться. Маршаль щось прошепотів товстими губами і відійшов од Стормера.
Тих, що виходили з ракети, біля трапа зустрів стурбований комерційний директор. Він подав тільки-но одержану радіограму.
— “О третій сорок ранку Річардсон покінчив самогубством. Гохфеллер передумав”, — прочитав уголос Цандер.
Почулись співчуття.
— Річардсон і Гохфеллер вчинили безглуздо, — сказав Стормер.
— Якщо не можна більше боротися за збереження капіталу, то принаймні треба боротися за порятунок життя, — промовив Маршаль.
Це повідомлення справило на Маршаля і Стормера приголомшливе враження. їм тепер ще більше здавалось, що надходить їх власна смерть. Землю втрачено… Летіти, летіти, якнайшвидше!..
О сьомій годині тридцять хвилин вечора всі зібралися в ракеті.
У кожній каюті вже стояли приготовлені гідростабілізатори і лежали спеціальні костюми.
Леді Хінтон спробувала протестувати, але Цандер заговорив з нею таким несподівано наказовим тоном, що вона розгубилась і дозволила надіти на себе костюм і покласти в ящик з солоною водою. Ганс, Вінклер і Цандер власноручно “запакували” всіх пасажирів.
— Телефон з головною буксирною ракетою ввімкнуто? — спитав Цандер.
— Єсть! — відповів Вінклер.
— Пора зачинити вхідні двері! — Цандер підійшов до ще відчинених дверей.
Величезний натовп зібрався подивитись на відліт. Поліція Стормер-Сіті стримувала натовп на чималій відстані. Біля ракети залишились тільки комерційний директор, Пуччі та інженери, що мали продовжувати будівництво “ковчегів” після відльоту Цандера. Вони почали прощатись.
Раптом з натовпу почувся істеричний крик жінки:
— Пустіть мене до нього, пустіть!
Якась худорлява, струнка брюнетка в елегантному дорожньому костюмі, з чемоданчиком в руках сперечалася з начальником поліції.
— Але я дружина його. Я маю до нього важливе доручення! — почув Цандер серед тиші, що запанувала.
Зацікавлений пригодою, натовп стих.
Жінка прорвала поліцейський кордон і швидко побігла до ракети, вигукуючи:
— Мені треба особисто бачити його, сповістити дуже важливі новини.
Услід за жінкою бігла служниця — підліток з трьома величезними круглими коробками, в яких звичайно зберігають жіночі капелюшки.
— Швидше, швидше, Полін! — підганяла жінка покоївку. — Ви розумієте, я мало не спізнилась. Ой боже мій. Я не встигла відрекомендуватись! Я особистий секретар барона Маршаля де Терлонжа — Мадлен Делькро.
— Дозвольте, добродійко, — намагався з’ясувати становище Цандер, зовсім приголомшений цією атакою. — Але ж ми летимо через кілька хвилин! І взагалі…
— І взагалі — ніяких розмов. Я лечу, й край!
Цандер знизав плечима і здивовано глянув на Вінклера, який підійшов.
— Ну, що ви накажете робити?
Вінклер засміявся.
Цандер глянув з відчаєм на годинник-браслет, лишалося п’ять хвилин до відльоту.
— Це ж не жінка, а диявол! Ідіть швидше услід за нею. Каюта номер чотири. Вкладіть її в ящик негайно. Спробуйте пояснити, умовити, але на умовляння особливо не гайте часу.
Ганс і Вінклер пішли. З однієї коробки почулося жалібне нявчання.
— Цього ще бракувало!
Цандер кинувся зачиняти двері. Автоматичний затвор був так добре приладнаний, що це зайняло лише кілька секунд. Стільки ж часу пішло на те, щоб на вікна насунути металеві віконниці. Цандер засвітив електрику, побіг у свою каюту, з гарячковою швидкістю надів костюм, ліг у ящик, закрив його і схопився за телефонну трубку, вже з’єднану з скафандром.
— Алло, Полліт, у вас усе готово?
— Алло! — відповідав пілот головної ракети, інженер Полліт. — Готово!
— Летимо!
— Летимо!
Це були останні слова, якими вони обмінялись перед польотом.
Натовп, що відійшов од “Ковчега” і двох буксирних ракет, скрикнув, але цього крику ніхто не чув, бо його заглушив страшенний вибух, наче одразу вистрілили десятки важких гармат. Вогняні смуги дивовижної сили вивергались з кількох дюз буксирних ракет.
Ракети здригнулись, зірвалися з місця, помчали вгору по рейках і раптом злетіли в повітря. Всі навколишні гори освітились яскравим світлом, наче вибухнув вулкан. Грім затихав вдалині, а гори ще довго гуркотіли луною. Кілька хвилин повітря здригалося від цих безперервних гучних вибухів.