Його першого і звільнив Цандер. Коли Жак виліз із ящика, у нього був такий вигляд, наче він устав з свого ліжка.
— А де кухня? Треба баронові обід готувати! — сказав Жак.
— Почекайте трохи, покажу, — відповів з усмішкою Цандер.
Пінч, тільки-но вийшов, схопився за свою записну книжку І засипав Цандера питаннями, невідступно йдучи за ним, як справжній репортер.
Несподівана пасажирка, коли Цандер підійшов до її ящика, усе ще кликала в дихальну трубу на допомогу. Спекавшись ув’язнення, вона спочатку розплакалась, потім, наче в мелодрамі, вигукнула:
— Ви мій рятівник! А де барон? Ведіть мене до нього.
Поки Цандер витягав з ящика банкіра, Мадлен тихенько стояла в кутку, причаївшись, мов кішка.
Не встиг Цандер зняти скафандр з голови Маршаля, як Мадлен вийшла з своєї схованки. Барон, побачивши її, завмер. Його випуклі очі зробилися зовсім як у рака. Маршаль кілька секунд тупо дивився на Делькро, потім раптом утягнув голову в плечі. Коли б він міг, то стиснувся 6-у грудочку і сховався б у водолазний костюм. Але барон не був на це здатний. Його голова з побурілим обличчям залишилась назовні.
— Е-е-е, а-а-а… — більш він нічого не зміг вимовити.
— Ви невдоволені? — спитала Мадлен. — А я так поспішала! Думала: як обійдеться барон без особистого секретаря? Ну, скидайте швидше цей балахон, — сміючись смикала вона барона. — Вода солона — я покуштувала. Ви не просолились?
— А-але, я-я-як же ви дізнались?..
— Я давно знала про ваш політ. Читала ваші листи, підслуховувала! — відповіла вона просто.
II. ОСТАТОЧНО “ВОСКРЕСАЮТЬ МЕРТВІ”,
І ВІДБУВАЮТЬСЯ ДЕЯКІ “НЕБЕСНІ ЧУДЕСА”
Поступово всіх “мертвих” було оживлено.
Товста леді Хінтон, скидаючи водолазний костюм, несподівано випурхнула з нього, штовхнувши його вниз; сам він “чомусь” не хотів падати до її ніг, і вона опинилась під стелею… Шокінг… леді Хінтон безпорадно борсалася в повітрі.
Вона була недалеко від середини ракети, де відцентрова сила майже не діяла. Леді перегнулась униз, щоб притиснути краї сукні до ніг і на свій подив не відчула приливу крові до голови, як це бувало з нею завжди. Вона покликала на допомогу Еллен. Цандер підштовхнув племінницю до тітки, але Еллен була не менш безпорадна. Вона пролетіла через усю каюту, вдарилася головою в протилежну стіну, відлетіла назад і замахала руками, намагаючись схопити тітку за сукню, але нічого не могла зробити. Якийсь сантиметр лишався до ноги леді Хінтон, і цю відстань Елле не могла подолати.
— Що сталося? Це ж неможливо! — обурювалась леді Хінтон. — Еллен, іди ж сюди або лети!
— Я не можу, тітонько! — відповідала дівчина, завислій посеред каюти.
Цандер вповз у каюту; не звертаючи уваги на леді Хінтон, узяв її за руку і показав, як користуватися ремінцями. Леді Хінтон, а вслід за нею і Еллен спустилися “вниз”.
“Який скандал, — подумала леді Хінтон. — Коли б знала, нізащо не полетіла б у цій ракеті!”
Нарешті, Хінтон опорядилася і обережно сіла в своє крісло. Вона сиділа в похмурій задумі. З сусідньої кают-компанії долинали гооси. Серед них чувся незнайомий жіночий голос, високий, вібруючий, різкий. Хто б це міг бути? Гості? Але звідки і як вони могли тут узятися?..
Леді Хінтон міцно трималася за підлокітники крісла. Бона думала просидіти в кріслі всю подорож. Це був острівець “твердої землі” серед безмежного ніщо…
Леді відкинулась на спинку крісла і в той же час, за звичкою, уперлася ногою в стільчик. Крісло рвонулося назад і — о, жах! — закрутилося в повітрі.
В двері постукали, і леді почула голос Блоттона:
— Можна вповзти?
Пустити чи не пустити його? Це ж жахливої Але крутитися так ще жахливіше.
— Увійдіть! — сказала вон, маючи намір сказати “ні”.
— Я ще не бачив вас, тітонько. Як ви себе почув…
Блоттон не закінчив і, незважаючи на всю витримку, прищеплену вихованням, ледве не зареготав, побачивши, як поважна леді крутиться, мов білка в колесі.
— Дозвольте допомогти вам, леді! — промовив він.
Намагаючись зробити це найтактовніше, він підповз по стіні з того боку, де була голова леді Хінтон, вхопився за підлокітник крісла і щасливо опустив крісло на підлогу.
Леді Хінтон була зовсім засмучена. На жаль, її крісло, остання опора, не було більше опорою.
Леді Хінтон зустріли в кают-компанії з належною пошаною. Всі меблі в цьому приміщенні були прикріплені до підлоги, як на пароплавах. Люди, що сиділи на них, прив’язалися до сидінь ремінцями і почували себе впевнено. Пінч затискував коліньми дорожній баул свого господаря, а Стормер тримав у руках пляшку шампанського.