Ввійшла Мері.
— Ванна готова.
Ця ванна завдала Мері і леді Хінтон чимало клопоту.
Ванна кімната містилася в окремому відсіку. Це було дуже маленьке приміщення з невеликою ванною, яка могла переміщатись на роликах залежно від того, куди переміщалася підлога. На Землі, якщо поставити ракету догори носом, підлога була в одному місці; при боковому положенні, коли ракета піднімалася з Землі, підлога переміщалась на бокову стіну; а під час обертання ракети і появи відцентрової сили підлогою ставала стеля. Таким чином, люди, що перебували на протилежних кінцях ракети, під час її обертання були повернуті одне до одного головами.
— Лийте ж воду! Чому ви не ллєте! — нервувала леді Хінтон, із заплющеними очима сидячи у ванні.
— Я ллю! — відповіла Мері.
Не могла ж вона примусити воду падати на голову і плечі леді Хінтон швидше, ніж давала можливість відцентрова сила.
Сяк-так обмивання було закінчене. Леді Хінтон наділа ранковий халат і пішла в свою каюту. В коридорі якийсь пил потрапив їй у горло І викликав кашель. Леді Хінтон і Мері скрикнули.
Виявилося, Мадлен відкривала коробку пудри і несподівано розсипала її — так важко було керувати своїми рухами в цьому незвичайному світі! Пудра, мов молочна хмара, вмить заповнила всю кімнату. Струмені циркулюючого повітря швидко занесли пил і в інші каюти. Вся ракета наповнилася наче лондонським туманом. Звідусіль було чути судорожний кашель. Довелося повітря з допомогою вентиляторів пропустити через фільтри, які діяли так добре, що незабаром вся ракета була очищена від пилу.
Пасажири заспокоїлись і нетерпляче ждали сніданку. Але з сніданком щось загаялись.
Для Жака і його кухні, за ухвалою загальних зборів “акціонерів”, було відведено каюту, суміжну з кают-компанією. Туди й було перенесено все кухонне начиння.
Зголоднілим пасажирам увірвався терпець, і вони пішли на кухню дізнатись, чому не подають сніданок. У кухні вже товпилось чимало людей: кухар Маршаля китаєць Жак, Мері, яка готувала для Хінтон, Еллен, єпископа і Блоттона; Амелі, що взяла на себе турботу харчувати батька, Марта Текер. Цікаві пасажири заповнили коридор, заглядали в кухню. Там діялося щось неймовірне. В повітрі плавали тарілки, каструлі, ложки. Жак ловив їх, намагаючись покласти в ящик, але вони, наче граючись з ним, вислизали з рук, розлітались, тарілки бились, і черепки плавали в повітрі, літали по кухні, відштовхуючись од стін і людей.
Жак, втративши надію примусити посуд слухатися, спробував засвітити спиртівку, яку взяв з собою. Кухар засвічував сірник за сірником. Вони загорялись, але в ту ж мить гасли. Нарешті, він склав кілька сірників, запалив їх і підніс полум’я прямо до пальника спиртівки. Спирт спалахнув, але відразу ж погас.
— Сірники відсиріли і спирт відсирів! — сказав він французькою мовою з невеликим акцентом.
— З сірниками все гаразд і з спиртом теж, — входячи, заперечив Цандер. — Але полум’я не може горіти в умовах невагомості. При всякому горінні або окисленні поглинається кисень і виділяються негорючі гази — вуглекислота, водяна пара. В умовах невагомості ці продукти горіння не можуть зникати самі по собі, як на Землі, внаслідок своєї легкості і первісної високої температури. Тут вони оточують полум’я, створюють навколо нього оболонку, яка припиняє доступ повітря, і полум’я гасне.
— Невже ж ми приречені на те, щоб пити холодну воду? — спитав Стормер.
— Можна готувати на електричній плиті; її, мабуть, припас містер Цандер, — догадався Шнч.
— Ваша правда, — відповів Цандер. — Але б’юсь об заклад, що ви не закип’ятите тут чайника і на електричній плиті. Дозвольте вже сьогодні вас помучити. Ви самі повинні пересвідчитись на досвіді в усьому. Інакше ви вередуватимете і вимагатимете від мене неможливого. Поставте чайник на плиту. Ось вона.
Жак збігав по воду в кормову каюту, в кухні її неможливо було б налити в чайник, бо всередині ракети відцентрова сила майже не діяла.
Чайник обережно, щоб він не “злетів”, поставили на плиту.
Минуло п’ять, десять, п’ятнадцять довгих хвилин — жодної ознаки кипіння.
— У чому ж справа? Ми хочемо чаю, а не фізичних дослідів, — промовив уже роздратовано Стормер.
— А справа в тому, — спокійно відповідав Цандер, — що вода не може закипіти доти, доки всі її частки не переміщаються. Як відбувається кипіння на Землі? Ті шари води, що перебувають унизу і стикаються з гарячим дном чайника, розширюються, стають легші і витісняються вгору. А верхні, холодні і тому важчі шари води опускаються на дно, щоб, нагрівшись, у свою чергу піднятись. Так воно триває доти, доки вся вода не нагріється до 100 градусів. Тоді чайник закипає. Але тут нема земного тяжіння, яке примушувало б холодніші, верхні, важкі шари води опускатися вниз. Перемішування нема, і вода нагрівається вкрай повільно — теплопровідністю.