Вінклер замкнув важкі внутрішні двері камери. Загудів мотор вакуум-насоса. В міру того, як атмосферний тиск у камері зменшувався, костюми мандрівників під впливом внутрішнього тиску в дві третини атмосфери розширювались. Але це розширення тривало до певної межі. Костюми мали, крім кількох шарів м’якої термоізоляційної підкладки, шар чистої металевої сітки, яка відігравала подвійну роль: нагріваючись від акумуляторів, вона утеплювала костюми зсередини і разом з тим збільшувала механічну міцність тканини.
Чотири надутих фігури справді показувалися мешканцями невідомої планети.
Коли вакуумметр показав, що в люку лишилося менше тисячної долі атмосферного тиску, Фінгер відчинив подвійні зовнішні круглі двері.
Одне за одним ефіролази вилізли з ракети і прикріпили до петель її поверхні кінці своїх дротів.
Фінгер перший відштовхнувся ногою од зорельота і полинув у простір. Слідом за ним стрибнули “стрімголов” інші.
Фінгер уже починав розбиратися (допомогли тренування в Стормер-Сіті) у відчуттях цього нового світу.
М’язи ніг діяли, мов пружини, відштовхнувши не тільки мандрівників від ракети, але й ракету од мандрівників. Та оскільки маса ракети в багато разів перевищувала масу людського тіла, удар по ракеті мав надто малий вплив на її рух, тоді як мандрівники відлетіли з помітною швидкістю, причому всім здалося, що не вони відокремились од ракети, а ракета була відкинута од них рухом ноги, тоді як вони лишилися на місці.
Фінгер дивився на ракету. Вона поступово зменшувалася в розмірах, віддаляючись од них.
А все ж таки — вона від них чи вони од неї? Фінгер добре продумав закон відносного руху. Він знав, що для них відлітає ракета, а для тих, що сидять у ракеті, — відлітають ефіролази, і обидва твердження правильні — кожне для свого спостерігача.
Тепер кожен з супутників став самостійним небесним тілом із своїм власним рухом, траєкторією польоту. На ці нові небесні тіла поширювалися всі закони небесної механіки.
Летять вони чи стоять на місці? І якщо летять, то куди? Вгору? Вниз? Тут не було ні верху, ні низу. Ракета лишилася під ногами, отже, вони летять “угору”. Але сяюча куля Землі-пливла в світовому просторі над головою. Значить, вони летять на Землю, тобто падають “униз”. А по відношенню до зірок? Од мільйонів далеких зірок вони віддалялися, до мільйонів — наближалися під найрізноманітнішими кутами. Коли заплющити очі, то здається, що взагалі немає ніякого руху. Рівномірний і прямолінійний рух не можна відрізнити од нерухомості, — так, здається, сказав Галілей?
Скільки разів Фінгер обмірковував це, літаючи “теоретично” ще в Стормер-Сіті, і ось тепер, коли юнак справді перебуває “серед зірок”, — він осягає на практиці відносність руху.
Телефони мовчать. Люди надто пригнічені, приголомшені, щоб говорити.
Людина і космос! Ніколи вони ще не стояли так близько, віч-на-віч. Нікчемні порошинки Всесвіту, вони мають всемогутній розум, умілі руки, які піднесли їх до зірок. Маленькі, немічні фігурки копошаться в океані Всесвіту.
Світ вічної безмовності, повної, абсолютної тиші й холоду. Тут не чути громового гуркоту всіх ракетних дюз. Тут нема ні вітру, ні хмар, ні дощів, ні туманів, ні змін температури, нема “погоди”, нема ні дня, ні ночі, ні зими, ні літа, ні весни, ні осені…
І, що найдивніше, Всесвіт вражав не своєю грандіозністю, а тільки незвичайністю.
Ефіролазам здавалося, що вони перебувають у центрі кулі, пофарбованої в густий чорний колір. Чумацький Шлях оперізував усю сферу, поділяючи її на дві половини. Зорі-порошинки сяяли не блимаючи смарагдами, аметистами, алмазами, рубінами, топазами. Блідим холодним світлом ясніли Плеяди, що чітко вирізнялися на темному фоні. Вгорі види їлася земна куля і біля неї — Місяць. Земля була на чверть затемнена. На освітленій частині вимальовувалися знайомі обриси Африки. Праворуч палало Сонце. Світло його було сліпучо-яскраве.
Сузір’я мали той самий знайомий “земний” вигляд. Так само розкинулась на небі Велика Ведмедиця, такий же, як і з Землі, мали вигляд Кассіопея, Андромеда, Пегас, Пер-сій, Оріон. Але тут було одразу видно сузір’я і південної, і північної півкулі Землі.
— Сер, чи не можете ви ущипнути мене за руку? — першим порушив мовчанку Пінч, скориставшись своїм телефоном. — Скажіть мені: це сон чи дійсність?