Ми зберемось біля ріки, Прекрасної, прекрасноїРііііііки, Ми зберемось біля ріки, Що плине в Царстві Божому.
Остання нота приспіву поступово стихла, і деякий час паства лише вовтузилася й кашляла.
Вона чекала. Коли всі нарешті вгомонилися, вона розпростерла над ними руки, наче благословляючи. Цей жест викликав у пам’яті якісь спогади.
— Дорогі мої брати й сестри у Христі.
Одразу після цього рядка у стрільця з’явилася невідчепна думка, що він це вже десь чув. На мить його опанувало змішане почуття ностальгії й страху, через яке червоною ниткою проходило моторошне усвідомлення дежа-вю, і він подумав: «Я бачив це уві сні. Чи був тут раніше. Якщо так, то коли? Не в Меджисі». Ні, точно не там. Труснувши головою, він позбувся цього нав’язливого відчуття. Серед пастви — чоловік із двадцять п’ять, не більше — запанувала мертва тиша. Всі погляди були прикуті до жінки-пастора.
— Сьогодні ми разом із вами подумаємо про Того, хто втручається в усі справи. — Її приємний, мелодійний, виразний голос розливався гарно поставленим контральто.
Паствою пронісся легенький шелест.
— Я відчуваю, — задумливо мовила Сильвія Пітстон, — що особисто знайома з усіма, про кого йдеться у Великій Книзі. За останні п’ять років я до дірок зачитала три Біблії, найдорогоцінніші з усіх книжок, які тільки можуть бути в цьому мерзенному світі, а ще раніше — незліченну їх кількість. Я люблю цю Книгу і люблю її героїв. Пліч-о-пліч заходила я з Даниїлом у лев’ячу яму. Стояла поряд із Давидом, коли уздрів він Вірсавію, що купалася, і спокусився її вродою. Була в палахкотючій огненній печі разом із Шадрахом, Мешахом та Авед-Неґо. Я поклала дві тисячі чоловік ослячою щелепою разом із Самсоном і осліпла разом зі Святим Павлом дорогою до Дамаска. Я плакала з Марією на Голгофі.
І знову серед парафіян пронісся тихий, ледь чутний шепіт із зітханням.
— Я знаю і люблю їх всіх. І є тільки один… — вона піднесла вгору вказівний палець, — …один персонаж у найвеличнішій з-поміж усіх драм, якого я не знаю.
Лише один, хто стоїть зовні, ховаючи лице в тіні.
Тільки один, од якого плоть мою пронизує дрож, а душа моя ціпеніє від ляку.
Я боюся його.
Я не знаю, що він задумав, і помираю зі страху.
Я жахаюся Лукавого.
Повторні зітхання. Одна з парафіянок піднесла до рота долоню, наче для того, щоб притлумити крик, що рвався назовні, і почала розкачуватися всім тілом.
— Лукавого, що приповз до Єви на животі в подобі змія, вискалюючись і звиваючись у пилюці. Лукавого, що ходив серед дітей Ізраїлевих, поки Мойсей був на Горі, і нашіптував їм створити золотого ідола, золотого тельця, і поклонятися йому в розпусті й блуді.
Стогони, кивання.
— Лукавий!
— Він стояв на балконі з Єзавеллю й дивився, як із роздери-душу-криком упав і помер цар Ахаз. Разом вони глузували, коли зграя псів почала хлебтати його кров. О брати мої й сестри, стережіться Лукавого!
— Так, о Ісусе… — вигукнув чоловік у солом’яному капелюсі, який першим трапився на очі стрільцеві, коли той зайшов у місто.
— Брати й сестри, він завжди був тут. Але мені не відомо, що він затіває. І вам теж. Кому дано збагнути страшну пітьму, що клубочиться там, пиху й неймовірне блюзнірство, нечестиве тріумфування? І безум! Запаморочливий безум, що ходить, повзає, плазує, знаходячи прояв у найжахливіших людських потягах і бажаннях!
— О Ісусе Спасителю…
— Це через нього наш Господь змушений був зійти на гору…
— О так…
— Це він спокушав Його і пропонував Йому весь світ і мирські блага…
— Та-а-ак…
— І він повернеться, коли настане кінець світу… а він наближається, дорогі мої брати й сестри, невже ви не відчуваєте?
— Та-а-ак…
Паства, що коливалася й схлипувала, нагадувала море, а жінка, здавалося, вказувала на всіх разом і ні на кого зокрема.
— Це він прийде в подобі Антихриста, багряного царя з залитими кров’ю очима, щоб повести людей у палаючу безодню пекла, до кривавого кінця всіх грішників — довічних мук, коли на небосхилі зійде сліпуча зоря Полин, а душі дітей малих буде роз’їдати жовч, лона жіночі народжуватимуть потвор, а всі діяння рук людських перетворяться на кров…
— Ох-х-х…
— Боже правий…
— О-о-о…
Якась жінка впала на підлогу й забилася в істериці, барабанячи ногами по дошках. Один із черевиків полетів геть.
— Це він стоїть за кожною плотською втіхою… Це його розум породив машини з клеймом «Ламерк». Він! Лукавий!