««Ламерк» — подумав стрілець. — А може, вона сказала: «Лемарк»». Це слово якось дивно відгукнулося в ньому, але поки що не викликало ніяких асоціацій. Хай там як, він відклав його в надра своєї справді місткої пам’яті.
— Так, Господи! — верещали люди.
Один із чоловіків, упавши на коліна, тримав голову руками й несамовито волав.
— Коли ви вживаєте спиртне, хто тримає пляшку?
— Лукавий!
— Коли ви сідаєте грати у фараона чи «Гляньте», хто перевертає карти?
— Лукавий!
— Коли ви займаєтеся перелюбством, коли оскверняєте себе рукоблудством, кому продаєте ви свою душу?
— Лу…
— …кав…
— О Ісусе…
— …ому…
— Оу… Оу… Оу…
— А хто ж він такий?! — крикнула вона, але насправді в душі була спокійною — стрілець відчув урівноваженість, досвідченість, самовладання і вміння верховодити. Зненацька він подумав, із жахом і абсолютною певністю, що чоловік, який називав себе Волтером, вселив у неї демона. Вона одержима. Крізь страх знову накотилася гаряча хвиля статевого потягу, і в стрільця виник здогад, що це чимось подібне до слова, яке чоловік у чорному залишив у пам’яті Еллі, наче пастку з наживкою.
Чоловік, що стискав голову руками, впав і поповз уперед.
— Я у пеклі! — кричав він до неї, піднявши голову. Його обличчя кривилося й спотворювалося, наче під шкірою кублилися гадюки. — Я вдавався до блуду! Я грав у карти! Я вживав зілля! Я грішив! Я… — Але його голос линув угору страхітливим істеричним причитанням, що заглушало слова. Він тримав голову так, наче вона от-от трісне, як перезріла мускусна диня.
Паства, наче за командою, вгамувалася, завмерши в напіверотичних позах, що виражали екстаз.
Сильвія Пітстон зійшла вниз і поклала руку на голову чоловіка. Щойно її сильні білі пальці, делікатні й бездоганні, занурилися в його волосся, чоловік перестав кричати й мовчки подивився на проповідницю.
— Хто був із тобою, коли ти грішив? — спитала вона, дивлячись йому просто у вічі. Її погляд був досить глибокий, ніжний і холодний, щоби здобути перемогу.
— Лу… Лукавий.
— Ім’я якому?
— Ім’я якому Сатана. — Напівшепіт зі шморганням.
— Ти зречешся?
— Так! Так! О Ісусе, Спасителю мій! — пристрасно заговорив він.
Вона струснула голову свого парафіянина, а він втупився у неї бездумним ясним поглядом фанатика.
— Якби він зайшов у ті двері… — Вона посварила пальцем у бік темного вестибюля, де стояв стрілець, — ти б міг зректися, дивлячись йому в обличчя?
— Клянуся іменем матері!
— Ти віриш у вічну любов Ісуса?
Він почав рюмсати.
— Гадом буду, якщо не вірю…
— Він прощає тебе за це, Джонсоне.
— Хвала Господу, — сказав Джонсон, схлипуючи.
— Я знаю, що він прощає тебе, так само напевно, як і те, що після Армагеддону він вижене тих, хто не розкаявся, із храмів своїх у вогненну геєну за краєм світу.
— Хвала Господу, — урочисто промовили знеможені парафіяни, що вже знесилилися плакати.
— А ще я знаю, що Лукавий, цей Сатана, цей володар мух і гадів буде повалений і розтоптаний… ти розтопчеш його, Джонсоне, коли він постане перед тобою?
— Так! Хвала Господу! — ридав Джонсон. — Обидвома ногами!
— Брати й сестри мої, ви розтопчете його, коли він постане перед вами?
— Та-а-ак. — Задоволено.
— Коли завтра побачите, як він простує Головною вулицею?
— Хвала Господові…
Стрілець непомітно вислизнув за двері й попрямував до міста. Повітря було насичене запахом пустелі. Майже час іти.
Майже.
Знову в ліжку.
— Вона не прийме тебе, — сказала Еллі голосом, у якому бриніли нотки страху. — Вона взагалі нікого не приймає. Виходить тільки в неділю ввечері, щоб допомогти кожному звільнитися від диявола.
— Давно вона тут?
— Дванадцять років. А може, всього лише два. Час — дивна штука, мабуть, тобі це відомо. Давай змінимо тему.
— Звідки вона з’явилася? З якого боку прийшла?
— Не знаю. — Бреше.
— Еллі!
— Я не знаю!
— Еллі!
— Ну годі! Годі! Вона прийшла з того боку, де поселяни. З пустелі.
— Я так і думав. — Йому трохи відлягло від серця. Інакше кажучи, з південного сходу. Тією дорогою, якою йшов він сам. Тією, яку він часом навіть бачив у небі. І він припускав, що місце, з якого прийшла проповідниця, лежало значно далі, ніж хижки поселян чи навіть сама пустеля. Як їй вдалося забрести так далеко? Користуючись якоюсь старезною машиною, яка й досі була на ходу? Може, поїздом? — Де вона мешкає?