Її голос знизився майже до шепоту.
— Якщо я тобі скажу, ти кохатимешся зі мною?
— Я кохатимуся з тобою в будь-якому разі. Але я хочу знати.
Еллі зітхнула. Це був знайомий ревнивий тон, змучений, жовтий, наче шелест сторінок, які перегортають.
— У неї будинок на пагорбі позаду церкви. Просто хижка. Це там… жив справжній священик, поки не поїхав. Цього досить? Задоволений?
— Ні. Поки що ні, — сказав він і навалився на неї.
Він знав, що настав останній день перед розставанням з Еллі.
Небесне склепіння нагадувало гидку пожмакану сутану, химерно облиту зверху багрянцем зорі. Еллі ходила, немов у воду опущена: запалювала лампи, перегортала кукурудзяні оладки, що шкварчали на сковорідці. Після того як вона розповіла стрільцеві все, що йому потрібно було знати, він кохався з нею дуже пристрасно, і вона віддавалася пристрасніше, ніж будь-коли раніше, і віддавалася з відчаєм через наближення світанку, з невичерпною енергією шістнадцятирічної. Але цього ранку її обличчя було блідим — перед черговою менопаузою.
Сніданок подала мовчки. Він їв швидко, поспіхом пережовував і ковтав, запиваючи кожен шматок гарячою кавою. Еллі підійшла до дверей бару й зосереджено спозирала на ранок з мовчазними армадами хмар, що повільно пливли по небу.
— Наближається суховій.
— Мене це анітрохи не дивує.
— А тебе взагалі що-небудь дивує? — іронічно спитала вона і, повернувшись, побачила, як він бере капелюха. Нап’явши його на голову, стрілець пішов до виходу, зачепивши її, коли проходив повз.
— Іноді, — сказав він. Після того йому судилося побачити її живою лише один раз.
Коли він підійшов до хатини Сильвії Пітстон, вітер зовсім ущух і весь світ наче зачаївся в очікуванні. Стрілець досить довго перебував у пустельному краї, тож знав: що довше затишшя, то страшніше лютуватиме буря, коли врешті-решт розіграється. Над усім розтікалося химерне, рівномірно розсіяне світло.
До дверей перехнябленої старезної хижі було прибите величезне дерев’яне розп’яття. Стрілець постукав і став чекати. У відповідь — ні звуку. Постукав ще раз. І знову ніякої відповіді. Трохи відійшовши назад, він одним ударом правої ноги так сильно штовхнув двері, аж відлетів маленький засув із внутрішнього боку. Двері з розгону грюкнули об стіну, подекуди обшиту дошками, і в усі боки з ляку порснули щури. У передпокої в гігантському кріслі-гойдалці з «залізного» дерева сиділа Сильвія Пітстон і спокійно дивилася на нього своїми величезними темними очима. Грозові спалахи відбивалися на її щоках мінливими напівтонами. На ній була шаль. Крісло-гойдалка тихенько порипувало.
Вони дивилися одне на одного, не відводячи поглядів, протягом довгої миті — моменту поза часом.
— Ти ніколи його не наздоженеш, — сказала вона. — Бо йдеш неправедним шляхом.
— Він був у тебе, — мовив стрілець.
— І в моєму ліжку теж. Він говорив до мене Мовою. Високою Мовою. Він…
— Він трахав тебе. У прямому й переносному значеннях цього слова.
Вона й оком не змигнула.
— Ти простуєш шляхом зла, стрільцю. Ти потопаєш у мороці. Того вечора ти теж стояв у тіні храму. Невже ти думав, що я тебе не помічу?
— Навіщо він зцілив травоїдника?
— Він янгол Господень. Так він сказав.
— Сподіваюся, він посміхався, промовляючи ці слова.
Вона, немов дика тварина, мимоволі вишкірила зуби.
— Він сказав мені, що ти з’явишся слідом за ним. І пояснив, що я маю робити. Ти Антихрист — ось що він сказав.
Стрілець заперечно похитав головою.
— Такого він не казав.
Вона ледь-ледь усміхнулася.
— Він казав, ти захочеш зі мною переспати. Це правда?
— А ти коли-небудь зустрічала чоловіка, який не хотів би з тобою переспати?
— Моя плоть коштуватиме тобі життя, стрільцю. Він запліднив мене. Це не його дитя, а великого царя. Якщо ти оволодієш мною силоміць… — Думку довершила лінива посмішка. Водночас жінка поколивала своїми величезними, колосальними стегнами, і вони розляглися під одягом, як дві бездоганні мармурові брили. Ефект був карколомний.
Він опустив руки на руків’я револьверів.
— У тобі, жінко, сидить біс, а не цар. Але не бійся. Зараз я його вижену.
Реакція була миттєвою. Вона втиснулася в спинку крісла, а на обличчі промайнув вираз зацькованої ласиці.
— Не чіпай мене! Не підходь! Ти не насмілишся торкнутися Нареченої Господа!
— Поб’ємося об заклад? — спитав стрілець і зробив крок до неї. — Як сказав картяр, виклавши на стіл жменю кубків і жезлів, гляньте, як я це роблю.