Плоть на гігантському скелеті заходила ходором. Обличчя стало подібним до карикатурної маски жаху, і вона рвучко спрямувала на нього пальці, складені знаком Ока.
— Пустеля, — мовив стрілець. — Що за пустелею?
— Ти ніколи його не наздоженеш! Ніколи! Ніколи! Ти згориш! Так він сказав!
— Я впіймаю його, — відповів стрілець. — Ми обидва це знаємо. Що за пустелею?
— Не скажу!
— Відповідай!
— Ні!
Він метнувся вперед, став навколішки і вхопив її за стегна. Її ноги стислися, як лещата. Жінка почала якось дивно, хтиво дихати.
— Тоді я вижену біса, — сказав стрілець.
— Ні…
Він із силою розвів їй ноги й дістав із кобури револьвер.
— Ні! Ні! Ні! — Дихання виривалося з неї короткими несамовитими схлипами.
— Відповідай мені.
Вона розгойдувалася у кріслі так сильно, що аж підлога здригалася. З вуст жінки злітали молитви і перекручені уривки Писання.
Він всадив дуло револьвера їй між ніг. Швидше відчував, ніж чув, як її легені з переляку втягують вітер. Жінка кулаками колошматила його по голові, ногами барабанила по підлозі. І водночас її гігантське тіло палко жадало, намагалося засмоктати в своє лоно зазіхача-звабника. Тільки синякове штормове небо мовчки спостерігало за ними ззовні.
Вона щось викрикнула — нерозбірливо й на високій ноті.
— Що?
— Гори!
— Що гори?
— Він зробить привал… з того боку… Господи Ісусе… щоб відновити силу. Мед-м-медитація, розумієш? О… я… я…
Гора плоті зненацька напружилася й подалася вперед та вгору, але він був обережний і не допустив, щоби її потаємна плоть торкнулася його.
А потім вона якось обм’якла, стала меншою й розплакалася, поклавши руки на коліна.
— Так, — сказав він, підводячись. — Демону ми догодили, еге ж?
— Забирайся звідси! Ти вбив дитя багряного царя. Але ти поплатишся. Б’юся об заклад на свій годинник. А тепер вимітайся звідси. Геть з очей!
Біля дверей він зупинився й озирнувся.
— Ніякої дитини, — кинув він коротко. — Ні янгола, ні принца, ні дідька.
— Дай мені спокій.
Так він і вчинив.
Коли він прийшов до стайні Кенерлі, північний горизонт уже заволокло якимось підозрілим мороком, і стрілець зрозумів, що це курява. Над Таллом все ще стояв повний штиль.
Кенерлі чекав на нього на засипаному солом’яною січкою підвищенні, що слугувало підлогою для стайні.
— Вже від’їжджаєте? — улесливо всміхнувся він стрільцеві.
— Еге.
— Але ж насувається буря.
— Збираюся її випередити.
— Вітер летить швидше, ніж людина їде на мулі. На відкритому просторі ви можете загинути.
— Мул мені потрібен негайно, — просто відповів стрілець.
— Авжеж. — Але Кенерлі не відвернувся, а продовжував стояти, наче добираючи слів, аби сказати ще щось, всміхаючись своєю ницою, сповненою ненависті усмішкою, а погляд майнув кудись угору, через стрільцеве плече.
Тієї ж миті стрілець відступив убік і повернувся, і важке поліно, яке занесла над ним дівчина Субі, просвистіло у повітрі, зачепивши тільки його лікоть. Рухаючися за інерцією, Субі випустила його з рук, і поліно з глухим стуком гепнулося на підлогу. Угорі над сінником гучно пролунало відгоміння, і ластівки, що гніздилися там, злякано порснули в тінь.
Дівчина тупо вирячилася на нього. Її груди випирали з запраної сорочки, являючи світові перезрілу пишноту. Великий палець повільно, як уві сні, потягнувся до рота.
Стрілець повернувся до Кенерлі. На обличчі конюха застигла широка усмішка. Його шкіра була жовта, як віск. Він стурбовано водив блудливими очима.
— Я… — почав він хрипким мокротинним шепотом і не зміг закінчити.
— Мул, — лагідно нагадав стрілець.
— Звісно. Ясна річ. Авжеж, — бубонів Кенерлі, всміхаючись, ніби сам дивувався, чому це він ще й досі живий. І почовгав до стайні по мула.
Стрілець перейшов на місце, звідки міг стежити за Кенерлі. Конюх привів мула і вручив йому вуздечку.
— Іди глянь, як там твоя сестра, — наказав він Субі.
Субі гордовито закинула голову й не зрушила з місця.
Стрілець там їх і залишив, нехай собі витріщаються одне на одного на запорошеній, засипаній сіном підлозі: він — із ненависницькою усмішкою і вона — з виразом тупої, млявої непокори. Нестерпна спека, що досі стояла надворі, відбійним молотком стукала у скроні.
Він вів мула серединою вулиці, здіймаючи чоботами хмари пилу. Бурдюки, вщерть заповнені водою, були нав’ючені на мула.