Стрілець. Темна вежа І

Йдучи вулицею, він проминає крамницю «Блуміз», у вітрині якої стоять манекени — у шубах, костюмах, що застібаються на шість ґудзиків, деякі взагалі без нічого, «в чому мати народила». Ці манекени — ці ляльки — виглядають дуже фахово, а він терпіти не може будь-яку фаховість. Він ще занадто маленький, тож не здатний ненавидіти самого себе, але зерно вже впало у ґрунт, тільки дай йому час — і воно проросте та дасть гіркі плоди.

Він опиняється на розі і стоїть там, тримаючи збоку портфель. Повз нього з ревінням проноситься транспорт — фуркочуть сварливі сині з білим автобуси, жовті таксі, «фольксвагени», велика вантажівка. Джейк усього лише дитина, але дитина, наділена неабияким розумом, тож краєм ока він помічає свого вбивцю. Це чоловік у чорному: обличчя не видно, тільки поли сутани шамтять на вітрі, руки тягнуться до нього, а на вустах жорстка усмішка фахівця. Джейк не випускає портфеля, у якому лежить обід, приготований навдивовижу вправними руками місіс Ґрети Шоу, і долілиць падає на проїжджу частину. Крізь затемнене лобове скло він мигцем бачить налякане обличчя бізнесмена у темно-синьому капелюсі, за криси якого хвацько заткнуте маленьке стильне перо. Десь від звуків рок-н-ролу розривається радіо. На протилежному боці вулиці пронизливо кричить якась стара жінка. На ній темний капелюх із серпанком. Цей чорний серпанок зовсім не стильний: він схожий на траурну вуаль. Джейк не відчуває нічого, крім здивування і звичного йому запаморочливого спантеличення — невже це і є кінець життя? І він уже більше ніколи не вкотить по кеглях із кращим результатом, ніж два сімдесят? Він незграбно простягається на дорозі і просто перед носом бачить недавно залиту тріщину в асфальті. Портфель вислизає з його рук. Джейк іще встигає подумати, чи він, бува, не зідрав коліна, а потім його переїжджає автомобіль бізнесмена у синьому капелюсі зі стильним пером. Це великий синій «кадилак» 1976 року випуску з білими покришками «Файрстоун». Машина і капелюх майже одного кольору. Вона трощить Джейкові спину й, розплющивши живіт, буквально розмазує по асфальту. З рота б’є фонтан крові. Він повертає голову і бачить задні габаритні вогні «кадилака» й дим, що виривається з-під задніх коліс від раптового гальмування. На його портфелі машина теж залишила широкий слід від шини. Джейк веде головою в інший бік і бачить великий сірий «форд»: верещать гальма, й автомобіль зупиняється в кількох сантиметрах від його тіла. До нього мчить на всіх парах чорношкірий хлопець, що торгував сухарями й содовою з візка. Кров струменить Джейкові з носа, вух, очей, анального отвору. Його геніталії розчавлені. Він роздратовано думає про свої коліна, наскільки сильно він їх обідрав. А ще думає, чи, бува, не запізнюється до школи. Тепер уже й водій «кадилака» мчить до нього, белькочучи щось на ходу. Звідкись лунає жахливий спокійний голос, голос фатуму: «Розступіться, я священик. Останнє причастя…»

Він бачить чорну сутану й відчуває, як тілом прокочується хвиля жаху. Це він, чоловік у чорному. Джейк із останніх сил відвертає обличчя. Десь по радіо передають пісню рок-групи «Кісс». Він бачить свою руку — маленьку, білу, гарну, — що розчепіреними пальцями шкребе бруківку. Він ніколи не гриз нігтів.

Не відводячи від руки погляду, Джейк помирає.