Стрілець аж розсміявся, сам із себе дивуючись. «Я останній, хто пам’ятає той зелений світ теплих відтінків». Та, попри всю ностальгію, жалю до себе він не відчував. Світ безжально зрушив із місця, але ноги ще віддано служили стрільцеві, і чоловік у чорному був ближче. На цій думці його зморив сон.
Коли він прокинувся, на землю вже спустилися сутінки. Хлопець десь зник.
Стрілець підвівся, почувши, як потріскують суглоби, і попрямував до дверей стайні. У темряві на ґанку заїжджого двору танцював вогник. Він пішов на світло, а слідом за ним рушила його тінь, стелячись по землі довгим чорним шлейфом у червонувато-вохристому світлі присмерку.
Джейк сидів біля гасової лампи.
— У лампі був гас, та я побоявся запалювати її в домі. Все таке сухе… — сказав він.
— Правильно ти вчинив.
Стрілець сів, не звертаючи уваги на товстий шар пилу, що накопичувався протягом багатьох років і здійнявся в повітря під вагою його заду. Він подумав: «Взагалі дивно, що ґанок не розсипався під нами двома на порох. Це якесь чаклунство». Світло лампи відкидало на обличчя хлопчика тіні, та їхні відтінки були м’якими. Стрілець дістав кисет і скрутив цигарку.
— Мусимо побалакати, — сказав він.
Ледь посміхнувшись від цього слова, Джейк кивнув.
— Гадаю, ти знаєш, що я полюю на чоловіка, якого ти бачив.
— Ви збираєтесь його вбити?
— Не знаю. Треба, щоб він дещо мені розповів. Можливо, доведеться примусити його відвести мене до одного місця.
— Куди саме?
— Туди, де Вежа, — відповів стрілець. Потримавши цигарку над склом лампи, він припалив. Нічний вітерець одразу ж підхопив дим і поніс його десь далеко. Джейк провів його поглядом. На обличчі малого не було ані здивування, ані, тим паче, захвату.
— Тож я вирушаю завтра, — сказав стрілець. — Ти мусиш піти зі мною. Скільки м’яса ще лишилося?
— Зовсім трішки.
— А кукурудзи?
— Трохи більше.
Стрілець кивнув.
— Тут є льох?
— Так. — Джейк подивився на нього. Зіниці очей дуже розширилися, здавалося, що вони от-от лопнуть. — Треба потягнути за кільце в підлозі. Але я туди не спускався. Побоявся, що драбина зламається і я не зможу вибратися. А ще там смердить. Це єдине місце тут, яке взагалі чим-небудь пахне.
— Ми встанемо завтра рано і подивимося, чи є там щось варте того, аби взяти з собою. А потім вирушимо.
— Згода. — Трохи помовчавши, хлопчик сказав: — Як добре, що я не вбив вас, поки ви спали. У мене були вила, і я думав про це. Але не вбив… а тепер уже не боятимуся лягати спати.
— А чого ти боявся?
У Джейкових очах промайнув лиховісний вираз.
— Привидів. І що він повернеться.
— Чоловік у чорному, — констатував стрілець. Жодних сумнівів.
— Так. Він поганий?
— Гадаю, це залежить від того, з якого боку подивитися, — неуважно відповів стрілець. Потім підвівся й швиргонув недопалок на твердий сланець. — Піду спати.
Джейк боязко на нього поглянув.
— А можна й мені лягти у стайні, разом із вами?
— Авжеж.
Стоячи на східцях, стрілець поглянув угору, і хлопчик теж підняв голову. Там, високо у небі, мерехтіла Стара Зірка, та й Стара Мати зійшла. Стрільцеві здавалося, що варто лише заплющити очі — і він почує кумкання перших весняних жаб, вдихне свіжий запах зелені, майже літній аромат уперше підстрижених газонів (і, можливо, почує млявий стукіт дерев’яних кульок: то дами зі Східного Крила, в самих лише сорочках, грають на очки, поки присмерк повільно поступається місцем повній темряві). Побачить, як Катберт і Джеймі пролазять у діру в паркані й кличуть його покататися…
Стрільцю не властиво так зациклюватися на минулому.
Він повернувся й підняв лампу.
— Ходімо вже спати.
І вони разом пішли до стайні.
Вранці наступного дня він обстежив льох.
Джейк був правий — смерділо там сильно. Після пустелі та стайні — продезінфікованих, геть позбавлених запахів — цей вологий болотистий сморід викликав у стрільця нудоту. Аж у голові трохи запаморочилося. У ніздрі вдарив тяжкий дух капусти, ріпи й гнилої картоплі з довжелезними паростками. Проте драбина, схоже, була міцною, і він спустився вниз.
Підлога була земляною, голова майже торкалася балок перекриття. Тут, унизу, й досі жили страхітливі павуки, здоровенні, з крапчастими сірими тулубами. Серед них було багато мутантів, бо ж первинна порода давно виродилася. У багатьох на ніжках були очі, деякі мали по шістнадцять ніг.