— То був демон? — Голос звучав приглушено.
— Так. Демон, наділений даром говорити. Нам більше не треба туди повертатися. Ходімо. Давай поквапимось. У нас обмаль часу.
Вони пішли до стайні, де стрілець зробив грубий згорток із попони, під якою спав раніше (попона була жарка й кусалася, але вибору не було). По тому наповнив бурдюки з колонки.
— Ти понесеш один із бурдюків, — мовив стрілець. — Поклади його собі на плечі — ось так, бачиш?
— Бачу. — Хлопчик відповів йому поглядом, сповненим обожнювання, але швидко опустив очі. Один із бурдюків ліг йому на плечі.
— Не надто важкий?
— Ні, все гаразд.
— Кажи правду. Я не зможу тебе нести, якщо в тебе станеться сонячний удар.
— Ніякого удару не станеться. Зі мною все буде добре.
Стрілець кивнув.
— Ми ж у гори йдемо, правда?
— Так.
Вони вирушили в дорогу. Сонце пекло немилосердно, розпечене повітря пашіло жаром. Джейк, голова якого ледь сягала ліктя стрільця, ішов праворуч, трохи попереду. Кінці бурдюка з сиром’ятної шкіри звисали йому мало не до кісточок. Сам стрілець ніс іще два бурдюки, закинувши їх за плечі навхрест, а під пахвою тримав пакунок із харчами, притискаючи його до тіла лівою рукою. У правій руці були згорнуті попона, кисет і решта стрільцевих ґунна.
Проминувши дальню браму придорожньої станції, вони знову натрапили на ледь помітні сліди шляху для диліжансів. Хвилин п’ятнадцять просто йшли, а потім Джейк повернувся й на прощання помахав рукою до двох будівель. На велетенських обширах пустелі вони ніби притискалися одна до одної.
— Бувайте! — крикнув Джейк. — На все добре! — А потім зі стурбованим виглядом знову повернувся обличчям до стрільця. — Таке враження, наче за нами щось стежить.
— Щось чи хтось, — погодився стрілець.
— Невже там хтось ховався? Ховався весь цей час?
— Не знаю. Навряд.
— Може, нам слід повернутися? Піти назад і…
— Ні. Вороття немає.
— Це добре! — із запалом вигукнув Джейк.
Вони рушили далі. Їхній шлях перетнув дюну із затверділого піску, і, коли стрілець озирнувся, придорожня станція вже зникла з поля зору. Їх знову оточувала сама лише пустеля, і нічого, крім неї, не було.
Минуло три дні відтоді, як вони залишили придорожню станцію. Тепер обриси гір, що бовваніли перед очима, видавалися оманливо чіткими. Стрілець і Джейк бачили, як пустеля поступово переходить в уступчасте передгір’я. Перші оголені схили. Корінна порода з лиховісним тріумфом руйнівника випинається з-під верхнього шару землі. Трохи вище на короткому відрізку краєвид знову вирівнювався, і вперше за місяці, ба навіть роки, стрілець побачив справжню, живу зелень. Трава, карликові ялинки, а може, навіть верби — усе живилося талим снігом, що збігав із вершин. Понад зеленню знову починалося царство голих скель — хаотичне нагромадження колосів, що урочисто здіймалися до самих сліпучо-білих засніжених вершин. Лівіше скелі розділяла велетенська тріщина, спускаючись до невисоких вивітрених бескидів з піщанику, плоских гір та крутих схилів на дальньому краю гірського масиву. І вся ця далека перспектива майже весь час була оповита сизим серпанком дощової мжички. Вночі, перед сном, Джейк кілька хвилин зачаровано споглядав, як удалині грають шаблі блискавок — пурпурово-білі спалахи, що пронизували чистий нічний обрій.
Джейк добре переносив мандрівку. Він був витривалим. Більше того, для боротьби з виснаженням він, здавалося, спокійно використовував внутрішні резерви енергії — силу волі й рішучість, перед чим стрілець схилявся, не приховуючи захоплення. Хлопчик не надто багато розмовляв і не ставив питань — навіть про щелепу, яку стрілець задумливо крутив у руках, викурюючи вечірню цигарку. У нього склалося враження, що Джейкові дуже лестить, ба навіть додає натхнення стрільцеве товариство. І це непокоїло. Хлопчика поставили на його шляху (поки ти йдеш із хлопчиком, чоловік у чорному тримає твою душу в руках), і те, що він не обтяжував стрільця, відкривало похмурі перспективи.
На шляху регулярно траплялися симетричні залишки багать, які розкладав чоловік у чорному, і стрільцеві здалося, що тепер вони вже не такі давні, як раніше. Коли настала третя ніч їхньої подорожі, стрілець, поза всіляким сумнівом, побачив удалині, десь на першому узвишші передгір’я, спалах вогника від чергового багаття. Але тих великих радощів, того тріумфу, якого міг би сподіватися, не відчув. Бо згадалося одне з улюблених Кортових прислів’їв: «Стережися того, хто вдає із себе кульгавого».