Настав четвертий день відтоді, як залишилася позаду придорожня станція. Годині о другій Джейк похитнувся й мало не впав.
— Сядь, будь ласка, — сказав стрілець.
— Ні, все добре.
— Сідай.
Хлопчик покірно сів. Стрілець опустився навпочіпки, щоб на Джейка впала його тінь.
— Пий.
— Я не повинен, поки…
— Пий.
Хлопчик зробив три ковтки. Змочивши край попони, яка зараз стала набагато легшою, стрілець приклав вологу тканину до зап’ястків і чола малого, сухих і гарячих, наче його терзала лихоманка.
— Віднині ми завжди відпочиватимемо вдень о цій порі. П’ятнадцять хвилин. Може, поспиш?
— Ні, — знітившись, відповів хлопчик, і стрілець лагідно подивився на нього. Потім, ніби відсторонено, витяг із патронташа патрон і почав крутити його в пальцях. А Джейк зачаровано спостерігав.
— Як спритно! — із захватом сказав він.
Стрілець кивнув.
— Еге ж. Коли мені було стільки ж років, скільки тобі зараз, я жив у місті-фортеці, казав я тобі?
Хлопчик сонно похитав головою.
— Саме так. І був там один поганий чоловік…
— Той священик?
— Правду кажучи, я іноді сам про це думаю, — відповів стрілець. — Якби їх було двоє, то, гадаю, вони мали б бути братами. Може, навіть близнюками. Але чи бачив я їх коли-небудь разом? Ні, ніколи. Цей поганий чоловік… Мартен… був чаклуном. Як Мерлін. Там, звідки ти родом, що-небудь знають про Мерліна?
— Мерлін, король Артур і рицарі Круглого столу, — наче уві сні, пробурмотів Джейк.
Стрільця пройняв неприємний дрож.
— Так, — сказав він. — Ельд Артур, правду кажеш, і я дякую. Я був зовсім маленьким…
Але хлопчик не слухав: він спав сидячи, акуратно згорнувши руки на колінах.
— Джейку!
— Атож.
Це слово, почуте від Джейка, вразило стрільця в самісіньке серце, але він постарався, щоб голос його не виказав.
— Коли я зроблю щиглика пальцями, ти прокинешся. І почуватимешся здоровим і бадьорим. Ясно?
— Так.
— Тоді лягай.
Стрілець узяв кисет і скрутив цигарку. В ланцюжку подій явно чогось бракувало. Щоб знайти відсутню ланку, він старанно напружував пам’ять, аналізуючи все до найменшої подробиці, і нарешті збагнув, у чому річ. Бракувало того відчуття нестямного поспіху, відчуття, що будь-якої миті його випередять, що сліди шляху згубляться і йому залишиться тільки останній нечіткий відбиток ноги на землі. Усе це минулося, і в стрільцеві поволі росла впевненість у тому, що чоловік у чорному хоче, аби його наздогнали. Стережися того, хто вдає із себе кульгавого.
Що буде далі?
Питання якесь розпливчасте, тож стрілець не звернув на нього уваги. От Катберта воно б неодмінно зацікавило, по-справжньому зацікавило (може, навіть стало б приводом для жарту), але Катберта вже не було, як не було й рогу Дескейна, і стрілець міг просуватися далі, керуючись лише власним розумом.
Викурюючи цигарку, він дивився на хлопчика, а думки все снували довкола Катберта, який завжди сміявся (навіть смерть зустрів зі сміхом), і Корта, котрий не сміявся ніколи, і Мартена, що іноді всміхався — беззвучно, одними губами, слабкий проблиск посмішки, яка бентежила й тривожила… наче око, яке непомітно розплющується в темряві і з нього юшить кров. А ще той сокіл. Сокола звали Давид, за легендою про хлопця з пращею. Стрілець не мав жодних сумнівів, що Давид не потребував нічого, крім як убивати, рвати на шматки й уселяти жах. Утім, як і сам стрілець. Давид не був дилетантом — він грав у центрі поля.
І тільки в самому кінці все змінилося.
Стрілець відчув, як шлунок болісно відреагував на душевні муки, але вираз його обличчя не змінився. Він дивився, як димок від цигарки піднімається в розпечене повітря пустелі, і знову поринув у спогади.
Небо було біле-біле, у повітрі висів запах дощу й ширилися приємні аромати живоплоту й зеленої парості. Стояла пізня весна, яку деякі називали Новою Землею.
Давид — маленька машина для знищення з яскравими золотистими очима, що тупо витріщалися на світ, — сидів на руці у Катберта. Ремінь із сиром’ятної шкіри, пристосований до його пут, недбало обвивався довкола Бертової руки.
Корт стояв неподалік двох хлопців: мовчазна постать у шкіряних штанях із латками та зеленій бавовняній сорочці, високо підперезаними старим солдатським ременем. Зелений колір сорочки зливався з живоплотом і дерном, яким був вистелений задній майданчик, де дами ще не починали грати в кульки.