— Зупинись, — попросив хлопчик. — Зачекай трохи. Будь ласка.
Без зайвих питань стрілець відпустив рукоятку і дозволив дрезині зупинитися. Шум річки перетворився на безупинний гуркіт, що доносився звідусіль. Штучний блиск вологої скелі раптом здався стрільцеві огидним. Уперше за весь час його горла торкнулася рука задухи, і виникла нагальна, нездоланна потреба вибратися звідси, вирватися з цього гробовища для живих.
— Ми поїдемо далі, — сказав хлопчик. — Він же цього від нас хоче, правда? Хоче, аби ми поїхали на дрезині через… оте… і впали?
— Я не знаю, чого він хоче, — відповів стрілець, хоча й знав, що у плани чоловіка в чорному це не входило.
Вони зійшли з дрезини й обережно рушили до краю урвища. Скеля під їхніми ногами дедалі підіймалася, а потім раптом круто обірвалася, і виявилося, що колія тягнеться далі сама по собі, без землі, яка б її тримала. Простирається у пітьму й тане в ній.
Стрілець опустився на коліна і спробував бодай що-небудь роздивитися унизу. Він розгледів неймовірно складне переплетіння сталевих каркасів і балок, що губилися далеко внизу, в ревінні річки. Уся ця конструкція підпирала граційну арку рейок над порожнечею.
Перед його внутрішнім зором постала картина: час і вода, працюючи в смертоносному тандемі, підточують сталь. Наскільки міцний міст? Витримає? Не витримає? Раптом стрілець згадав обличчя мумії, те, як її щока, котра на вигляд здавалася цілою й неушкодженою, розсипалася на порох, коли він ледь торкнувся її пальцями.
— Далі підемо пішки, — сказав стрілець.
У глибині душі він сподівався, що хлопчик заперечить, але той першим ступив на колію і впевнено покрокував зварними сталевими шпалами. Стрілець пішов за Джейком понад прірвою, готовий будь-якої миті підхопити хлопця, якщо той оступиться.
І відчув, як шкіра вкривається тонким шаром поту. Міст був гнилий, геть крихкий. Далеко внизу бурхливо несла свої води річка, а міст потріскував під ногами Роланда на невидимих вантах. «Ми акробати, — подумав він. — Дивися, мамо, сітки немає. Я лечу».
В одному місці він став навколішки і перевірив шпали, якими вони йшли. Вони були вкриті товстим шаром іржі (причину він відчував шкірою обличчя — свіже повітря, приятель псування; певне, вони вже дуже близько до поверхні), і від сильного удару кулака метал небезпечно й дрібно затремтів. Він почув, як застережливо стогне міст під ногами, і відчув, що сталь готується розпастися на шматки, але, на щастя, швидко проминув це місце.
Хлопчик, ясна річ, був на сотню фунтів легший, і це могло врятувати його, якщо тільки попереду на них не чекало щось набагато гірше.
Дрезина, яку вони залишили позаду, вже розтанула в пітьмі. Камінна опора моста ліворуч тягнулася ярдів на двадцять і виступала вперед далі, ніж права, але й вона зрештою лишилася позаду, і вони опинилися над проваллям самі.
Спочатку здавалося, що крихітна точка денного світла, наче знущаючись з них, незмінно мерехтить попереду (а може, навіть віддаляється з тією самою швидкістю, з якою вони до неї наближалися, — неначе зачаклована), проте мало-помалу стрілець зрозумів, що джерело світла збільшується, стає яснішим. Вони досі перебували нижче його рівня, але колія піднімалася, щоб влитися в нього.
Аж раптом хлопчик здивовано скрикнув і нахилився вбік, повільно розмахуючи руками, широко загрібаючи ними повітря, аби втримати рівновагу. Перш ніж знову ступити вперед, він дуже довго балансував на краю (принаймні, так здалося стрільцеві).
— Ще трохи, і я б упав, — спокійно, без жодного хвилювання сказав він. — Там дірка. Переступи через неї, якщо не хочеш довідатися, як далеко до дна. Саймон каже — зроби один великий крок.
У дитинстві стрілець теж грав у цю гру з Катбертом, Джеймі та Аланом, хоча називалася вона інакше — «Мама каже», але нічого не сказав, тільки мовчки переступив через діру.
— Повернись, — сказав Джейк без тіні посмішки. — Ти забув спитати: «Можна?»
— Вибач, але я не думаю, що це гарна ідея.
Шпала, на якій щойно стояв хлопчик, відірвалася й повільно закачалася над прірвою, тримаючись лише на одному іржавому гвинті.
Колія весь час вела вгору. Дорога нагадувала прогулянку в кошмарному сні, тож здавалося, що вона набагато довша, ніж насправді. Саме повітря наче згустилося й перетворилося на карамель. Стрільцеві ввижалося, що він радше пливе, ніж іде. А розум весь час проти волі повертався до вбивчих роздумів про жахливу прірву між мостом і річкою внизу. В голові зроджувалися яскраві видива: ось метал розпадається під ногами, тіло хилиться вбік, руки марно намагаються вхопитися за перила, яких немає, підбори чобіт стукаються об зрадливу іржаву сталь… а потім падіння, перевороти в повітрі, тепла волога в паху, коли спорожниться січовий міхур, вітер в обличчя, він піднімає волосся сторч, немов на карикатурі переляканого, відтягує повіки, а темна вода вже приймає його в свої обійми, кидається на нього, і він не встигає навіть закричати…