Метал пронизливо скреготнув під ним, але стрілець, не поспішаючи, переніс вагу на другу ногу й переступив те місце. Цієї вирішальної миті він не думав ні про урвище, ні про те, як далеко вони зайшли, ні про відрізок шляху, що чекає на них попереду. Не думав, що хлопчика доведеться принести в жертву і що угоду з совістю вже майже укладено. Нарешті. Коли це станеться, йому так полегшає!
— Трьох шпал нема, — холоднокровно вимовив хлопчик. — Я стрибаю. Оп-ля!
Стрілець побачив його силует на тлі денного світла — незграбно розпростерті руки, сутула спина, наче хлопчик готувався в разі невдачі принаймні полетіти гідно. Коли він приземлився, вся споруда п’яно похитнулася під вагою його тіла. Метал під ногами заскреготав, виражаючи протест, а далеко внизу щось відпало від конструкції, спочатку почувся тріск, а потім плюскіт.
— Ти перестрибнув? — спитав стрілець.
— Атож, — відповів хлопчик, — але тут усе таке гниле. Як думки у деяких людей. Не думаю, що міст тебе витримає, якщо ти стрибнеш. Мені пощастило, а в тебе не вийде. Повертайся. Кидай мене і йди назад.
Голос Джейка був спокійним, але в ньому вчувалися нотки прихованої істерії, що билися, як його серце, коли він застрибував на дрезину, а Роланд його підхопив.
Стрілець переступив через пролом. Одним великим кроком. Велетенським кроком. Матусю, можна? Так, можна. Хлопчик безпорадно затремтів.
— Повертайся. Я не хочу, щоб ти мене вбив.
— Заради любові Людини Ісуса, йди, — грубо наказав йому стрілець. — Якщо стояти тут і базікати, міст точно розвалиться.
Хлопчик пішов, похитуючись з боку на бік, немов п’яний, виставивши руки перед собою, розчепіривши пальці. Руки тремтіли.
Дорога все вела вгору.
На цьому відрізку міст був поруйнований значно сильніше. Часто траплялися місця, де бракувало по одній, дві, навіть по три шпали. Стрільця дедалі сильніше непокоїла думка, що врешті-решт вони натраплять на довгу порожнечу між рейками і доведеться або повертати назад, або ступати на самі рейки й балансувати над запаморочливою прірвою.
Він намагався не відводити погляду від промінчика природного світла.
Світіння набуло кольору — тепер воно стало блакитним. Наближаючись, світло м’якшало й приглушувало блиск кам’янілостей. Скільки ще до кінця мосту — п’ятдесят ярдів чи всі сто? Сказати напевно він не міг.
Вони йшли, і тепер, переступаючи зі шпали на шпалу, стрілець дивився під ноги. Коли він знову підвів погляд, світіння вгорі виросло до розмірів отвору, і вже було видно, що це не просто світло — це вихід. І вони майже досягли його.
Тридцять ярдів. Не більше. Дев’яносто коротких кроків. Їх можна подолати. Можливо, їм усе ж таки пощастить наздогнати чоловіка в чорному. Ймовірно, в яскравому світлі дня квіти зла, що буяють у його голові, зів’януть і все стане можливим.
У проході хтось стояв, затуляючи собою сонячне світло.
Стрілець вражено подивився вгору, безпорадно глипаючи, наче кріт із нори, і побачив обриси постаті, що застувала світло, поглинала його, залишаючи тільки крихітні насмішкуваті промінчики вище плечей та в просвіті між ніг.
— Привіт, хлопці!
Їхніх вух досягло відлуння голосу чоловіка в чорному, гучне завдяки камінному горлу, створеному самою природою. Сарказм від перебування в доброму гуморі набирав потужних обертонів. Стрілець наосліп спробував намацати у себе в кишені щелепу-амулет, але її не було. Мабуть, втративши свою силу, вона загубилася.
Він реготав над їхніми головами, і звук розпадався на друзки довкола, налітаючи на стіни й відбиваючись від них, наче прибій у печері. Хлопчик скрикнув і заточився, безпорадно розкинувши руки, і вони знову почали вітряком обертатися в розрідженому повітрі.
Метал під їхніми ногами почав провалюватися. Рейки вповільнено і якось сонно стали хилитися вбік. Хлопчик зірвався. Одна рука чайкою в темряві зметнулася вгору, вище, ще вище. А потім він повис над прірвою. В темних очах, що невідривно дивилися на стрільця, стояло останнє знання, сліпе і безповоротно втрачене.
— Допоможи мені.
— Більше ніяких ігор.
— Уперед, стрільцю! Інакше ти ризикуєш так і не наздогнати мене, — прогриміло в них над головами.