По Девідовій смерті нікому не вдавалося пробитися до мене. Я облишила навчання й переїхала додому, щоб допомагати мамі, але не думаю, що особливо допомагала. Два роки, які лишилися до закінчення університету, здавалися мені неосяжним проміжком, і я щосили намагалася згадати, навіщо й далі пхатися до своєї мети, коли життя просто відриває від мене все, чого я прагну, лишаючи натомість тільки біль. Потім, через два тижні після Девідової смерті, якраз у розпалі мого свята жалю до себе, мені зателефонували. Подруга приятеля, яка не відала про мою трагедію, розповіла, що в притулку неподалік з’явилася біла німецька вівчарка. Вона знала, що я вже багато місяців хотіла такого собаку, і з радістю сказала, що він зовсім поруч. Я відразу все покинула й рушила в притулок — до собаки.
Коли я приїхала, працівники притулку похитали головою й вибачилися, заявивши, що я тільки змарнувала час на дорогу. Вони поінформували мене, що ту вічарку годі приручити і що мені треба пошукати іншого пса. Собака був агресивний і хворів на дирофіляріоз, але я все одно почала вмовляти їх дозволити мені його побачити і поспіхом розповіла працівникові про батька. Ледь не плачучи, я сказала йому, що новина про цього собаку поліпшила мені настрій — уперше з дня його смерті. Чоловік співчутливо простяг мені трохи собачої їжі, щоб я могла дати її вівчарці через сітку. А тоді провів у вологий цементований коридор, де стояли клітки із собаками.
— Він сьомий у цьому ряду, з правого боку. Але май на увазі, що завтра його присплять.
Коли я проходила повз клітки, собаки зайшлися гавкотом. Я не зважала на цей шум і ступала далі, проте, коли дійшла до сьомої клітки й заглянула всередину, білої вівчарки не побачила. Натомість побачила собаку коричневого кольору, який аж світив ребрами й дивився сумними очима; його ліве вухо було ушкоджене. Цей собака, на відміну від інших, не гавкав. Він навіть не дивився на мене, проте я знала напевно, що він відчуває.
Я сіла поруч із його кліткою і почала з ним розмовляти, однак собака не зрушив із місця в глибині клітки. Його сусіди вже затихли, але він так і не поворухнувся. Несподівано для себе (ще й тому, що мені було геть байдуже, постраждаю чи ні) я відчинила дверцята й залізла до нього в клітку. Фактично це був клапоть цементованої підлоги — сантиметрів дев’яносто завширшки і метрів зо три з половиною завдовжки, обгороджений сіткою-рабицею.
Я вмостилася якнайзручніше, спершись спиною на один бік клітки й закинувши ноги на протилежний. З усього було видно, що знайомство може затягтися. Я жбурнула собаці трохи їжі, але вона його не зацікавила. Тож я відкинула голову на сітку й почала розповідати йому про батька. Про те, як я його обожнювала і як сердилася на Бога, що він забрав його в мене, коли жахливі люди, як-от мій біологічний батько, досі ще дихають.
— Я навіть не вірю, що Бог є, — сказала я собаці.
Голова мені опустилась — і з очей потекли сльози, що їх я стримувала, відколи дізналася про Девідову смерть. Я плакала й плакала, і собака в кінці клітки нарешті заворушився. Він наблизився до мене й почав їсти те, що я йому жбурнула. Урешті він підповз досить близько і почав їсти просто з моєї руки.
У ту саму мить усі собаки знову почали голосно гавкати. Мій пес, очевидно, трохи знервувався й почав тремтіти. Трохи схвильована, я вперше поглянула йому в очі. Гавкіт нестямних собак досяг рівня крещендо, і німецька вівчарка кинулася на мене. Я зойкнула й затулила обличчя руками, готуючись до найгіршого, але відчула тільки дотик його шерсті до затилля долонь.
Я розплющила очі й побачила, що цей прекрасний брудний слабкий собака поставив одну передню лапу з правого боку від мене, а другу — з лівого. Він боронив мене. Собака тремтів, проте був готовий убити кожного, хто спробує мені зашкодити.
Я простягла руку, щоб його погладити, і він здригнувся від мого дотику, але з місця не зрушив. Я погладила рукою його бік і під шаром бруду побачила біле хутро. Це змусило мене замислитись: а чи є десь там, під шаром цього всього, страждання? Я знову почала плакати, бо знала, що знайшла свого собаку. Працівник, через якого всі собаки й почали гавкати, зайшов перевірити, як у мене справи. Коли він підступив до нашої клітки, побачене його шокувало. Він відчинив двері й допоміг мені вилізти, час від часу позираючи на собаку, що без упину гарчав. Коли клітка за мною зачинилась, я глянула наглядачеві в очі.