Набираючи висоту, я кожні кілька секунд озиралася через плече, аж поки побачила С-130.
— Так, він підлітає справа, — вигукнув БМ, який відстежував наближення заправника в десятих частках кілометра. — П’ятсот метрів… чотириста… триста… двісті… Ти маєш його бачити.
Я глянула через теплицю — так ми називали віконечко зверху.
— Бачу. Підіймаюся вище й повертаю правіше, — озвалася я.
Мої очі ніби приклеїлися до заправника.
Я зайняла позицію зліва позаду літака, і вони випустили шланг. Ми пробігли контрольним списком дозаправляння, і я зманеврувала на позицію просто за горловиною. Тепер ми летимо в щільному строю, дуже близько до іншого літака, так близько, що інколи подаємо сигнали ліхтариками чи просто рукою через ілюмінатори. Але члени команди, які перебувають у хвостовій частині літака, так звані хвостовики, зазвичай на цьому етапі маневру поводяться дуже тихо.
Я закріпила положення, орієнтуючись на шланг, і ще раз глибоко вдихнула; інтерком був увімкнений, і я тихо підспівувала, як завжди перед ривком. Поступово збільшила потужність, трохи підняла ніс, і влучила точно посередині горловини, досить сильно, щоб штанга не випала; потім продовжила рух угору й ліворуч, поки не опинилася на заправній позиції і в наш бак не потекло пальне.
— Хай тобі грець, Ем-Джей! Я з жодним пілотом не захочу більше заправлятися, — сказав стрілець.
Я вдячно усміхнулася. Коли заправляння завершується, усі відчувають полегшення: тепер пального вистачить іще на три години, отож можна трохи розслабитися.
Для членів команди, що сидять у хвості, дозаправляння — нервова процедура: вони не можуть контролювати, що відбувається з повітряним судном спереду, а його іноді трусить, коли ми намагаємося потрапити в потрібну точку не більш ніж за десять метрів від нас на швидкості близько двохсот кілометрів за годину. Деякі пілоти силкуються зробити все хутчіш і в останню мить роблять різкі корекційні рухи чи приділяють корекції занадто багато уваги. Тихе підспівування завжди допомагає мені відпружуватись і не вимагати від себе чогось більшого. І це завжди працює, мов на помах чарівної палички.
Кожного разу, коли ми летимо на рятувальну місію через океан, мені голова репається, щойно шуканий корабель нарешті матеріалізується з безмежного синього океанського простору. Мені аж дух перехоплює. Не видно нічого, крім темного неба, а потім зненацька виринає наша ціль. У певному розумінні це завжди здається мені просто удачею.
С-130, від якого ми заправлялися, був неподалік і кружляв над головою. Вони вже скинули парашутистів-рятувальників — інакше кажучи, ПРів, що мали спуститися з парашутами на корабель і допомогти потерпілим. Ми прибули якраз тоді, коли вертоліт-побратим забрав потерпілого і двох ПРів. Вони закінчили, а ми знизилися, підняли з корабля лебідкою ще двох ПРів і полетіли назад.
Тепер треба було дістатися додому. Тішачись завершенням цієї довгої місії, ми знову набрали висоту для третього дозаправлення. Там, посеред безмежного синього океану, тільки починало сідати сонце. Досить скоро ми надінемо окуляри нічного бачення, тож четверте дозаправлення стане справжнім випробуванням.
Ми без проблем виконали всі маневри і приєдналися до горловини, але, коли почали переглядати контрольний список дозаправляння, бортмеханік помітив, що пальне не тече. Нічого страшного. Таке може статися з мільйона всяких причин. Фінн, який сидів тоді за штурвалом, трохи потряс його на той випадок, якщо клапан чомусь не відкрився. Але марно. Фінн вирішив від’єднатись і спробувати ще раз. Безрезультатно. Ми поміняли положення й спробували інший шланг. Пальне не тече. Недобре.
Ми знову від’єдналися, відлетіли на оглядову позицію й почали обговорювати, що нам робити далі. Фінн разом із БМом переглянули контрольні списки й спробували виявити негаразди, перебравши всі можливі варіанти. Ми знову приєдналися, однак пальне не текло. Коли стрілка паливоміра стала опускатися до нуля, ми всі збагнули жорстоку реальність. У моїх очах відбився найбільший страх. Нам треба було посадити нашу «пташку» на воду посеред крижаного океану, перш ніж настане ніч.
Я намагалася бути незворушною, але не могла думати ні про що інше, як про те, що у місії в «Ідеальному штормі», коли вертоліт із хоробрими чоловіками сів на воду, жоден із них не врятувався. Я відчайдушно сподівалася, що ми зможемо знайти інший вихід.
Фінн, досвідченіший пілот, ніж я, заговорив про стратегію. Ми спробуємо повернутися назад, ближче до корабля, і, поки він літатиме над водою, всі вистрибнемо. Фінн також думав, що, мабуть, зможе спуститися аж до самого корабля, якщо вистачить часу. Потім відлетить убік, посадить вертоліт на воду і спробує самостійно вилізти з гелікоптера, що вже тонутиме. Я почала дякувати Всесвітові, що в нас на борту є ПРи. Ми перевірили спорядження і з тривогою переглянулися.