Він сказав їй, що хоче, аби вона взяла мене й сестру і переїхала назад до нього, щоб ми всі знову були разом, і що перед тим, як застрелити, він накриє нас ковдрою, а потім уб’є й себе. Ми, врешті-решт, зможемо бути щасливою родиною — у раю.
Незабаром після того телефонного дзвінка ми сіли на літак до Техасу. Моя сестра-підліток учинила істерику через те, що мала покинути всіх друзів, але, якби мама повернулася до батька, я ніколи б не стала тим, ким є сьогодні. Найпевніше, я б була вже мертва або сиділа у в’язниці, бо відплатила б батькові за все. Кожного разу, коли хтось називає мене хороброю, я думаю: «Матері його ковінька! Пілотувати вертоліт під обстрілом в Афганістані не так страшно, як згадувати ту маленьку дівчинку…»
Коли мені влучив у голову той футбольний м’яч, я вже вирішила, що стану бойовим пілотом. Але в шістнадцять років я й гадки не мала, на якому складному шляху опинюся. Хіба що була переконана: щоб досягти своєї мети, я маю бути найкращою з перших. І поставила собі завдання все робити найліпше. Наступні роки я грала в теніс, футбол, волейбол, баскетбол, була легкоатлеткою, членом групи підтримки, грала в оркестрі. Оркестр для нашої школи був досить значущим: він раз по раз змагався за найвищі нагороди штату; я теж завжди любила змагатись, і хоч воротаря з мене не вийшло, мені подобалося наполегливо працювати й завзято грати.
Виявилося, що одним із моїх найважливіших шкільних рішень (на початку дев’ятого класу) була спроба балотуватися на посаду президента школи. Після перемоги я почувалася неймовірно щасливою, бо мені вдалося заприятелювати зі спонсором нашого класу, моряком — містером Дьюї. Він був одним із тих, хто від самого початку підтримував мої мрії. Містер Дьюї повторював ті самі слова про мої вроджені лідерські якості й хоробрість, що їх говорили мої батьки. Решту шкільних років він був моїм навчителем і провідником. Коли надійшла моя остання шкільна осінь і треба було думати про рекомендаційні листи в коледжі, я, природно, звернулася до містера Дьюї. Я знала: він, як ветеран, пишатиметься тим, що я подаюся на стипендію з підготовки офіцерів резерву. Я ніколи не говорила йому про свою мрію стати бойовим пілотом, тому, з огляду на його досвід, хотіла почути, що він скаже з цього приводу.
Через кілька днів після прохання про рекомендацію я навідалася до нього в клас, щоб забрати листа. Коли я зайшла, пузатий, із зачесаним ріденьким волоссям, містер Дьюї сидів за столом і заклеював конверт.
— Добридень, містере Дьюї, — бадьоро привіталася я.
Мовчанка.
Містер Дьюї завжди був дружній і доброзичливий, але того дня він навіть не глянув на мене, коли простягав мені заклеєний конверт.
— Ось. Успіху, — гаркнув він.
Потім узяв ручку і став робити позначки на якихось паперах, не зважаючи на мене.
«Щось із ним не так», — подумала я. Може, захворів хтось із рідних?
— Ем… Дякую. Не можу навіть описати, наскільки для мене це важливо…
Я майже вже запитала, чи все в нього гаразд, але, коли містер Дьюї раптово відвернувся, вирішила, що він хоче побути на самоті.
І обережно вийшла, стурбована його дивною поведінкою.
Я ступала пустим коридором повз ряди порожніх шафок і дивилася на конверт у руці. Тільки тоді в мене з’явилися підозри. «Чому він заклеїв його і не дав мені прочитати?», — подумала я. У нас завжди були дуже відверті стосунки. Такий учинок був дивним. Я уважно роздивилася листа і спробувала прочитати щось крізь конверт, але не розгледіла жодного слова. Лише помітила, що він забув підписати форму, додану до листа. Я знала: надсилати лист непідписаним не можна, тож вирішила, що це дає мені підстави розкрити конверт.
Те, що я прочитала, мене вразило. Лист містера Дьюї можна було назвати чим завгодно, тільки не рекомендацією. Це був нищівний опис того, наскільки мало в мене лідерських якостей, дисципліни й мотивації. Усе суперечило словам, які він постійно повторював мені останні кілька років.
Я не звикла плакати, але як тут не втратити самовладання?.. Контролювати себе мені й справді було складно. Круто розвернувшись, я вихором помчала в його клас вимагати пояснень, чому він збрехав про мене в одному з найважливіших листів у моєму житті.
Я взагалі не думала, як він може зреагувати. Просто зненацька розчинила двері й налякала його: він досі сидів за столом і оцінював роботи. Я влетіла в кімнату з розкритим конвертом у руці; двері за мною грюкнули.
— Що за чортівня, містере Дьюї?
Коли я побачила його погляд, моя лють одразу ж обернулася на відчай. Замість провини чи сорому, яких я сподівалася, — його все-таки піймали на потай зробленій нечесній справі, — він дивився на мене з неприхованою відразою.