— Ага, — озвався агресивний чоловічий голос. — Чого тобі треба?
— Хто це? — спитав Страйк. Він чув металеве грюкання і чоловічі голоси на тлі.
— Джордан Рейні. Моя сестра каже, що ти придовбався до моєї клятої сім’ї.
— Я не придовбувався, — відповів Страйк. — Подзвонив твоїй колишній дружині, щоб…
— Вона мені не колишня, а дружина, чого ти до неї придовбався?
— Я не придовбувався, — повторив Страйк. — Я намагався зв’язатися з тобою, бо хочу поговорити про УГЦ.
— З якого це хріна?
— Я проводжу розсл…
— Мені нема шо сказати ні про шо, ясно? — вже майже криком відповів Рейні.
— Навіть про свиней? — спитав Страйк.
— Що за нах… які ще свині? Хто сказав про довбаних свиней?
— Твоя дружина сказала, що тобі сняться кошмари про свиней.
Передчуття підказало Страйку відсунути телефон від вуха. Рейні заревів:
— ЯКОГО ХРІНА ВОНА ТОБІ ЦЕ СКАЗАЛА?! ТА Я ТОБІ НОГИ ПОЛАМАЮ, ЯКЩО ЩЕ ХОЧ БЛИЗЬКО ПІДІЙДЕШ ДО МОЄЇ СУЧОЇ ЖІНКИ, ТИ, СУЧИЙ ХРІНОСМОКТ…
Далі — серія гучних ударів. Страйк вирішив, що Рейні гамселить слухавкою об стіну. Почувся інший чоловічий голос:
— АГОВ! РЕЙНІ!
Далі якесь вовтузіння, а потім зв’язок обірвався.
Страйк сховав телефон у кишеню. Цілих десять хвилин він стояв, цмулив електронку і поглядав на двері «Макдональдса». А тоді знову дістав телефон і набрав номер Шпеника.
— Шо ти, Куше? — спитав знайомий голос по кількох сигналах.
— Як справи в Енджел? — поцікавився Страйк.
— На тому тижні починає лікування, — відповів Шпеник.
— Побачилася з татом?
— Та побачилася. Він не хотів, курва така, але я переконав.
— Добре, — сказав Страйк. — Слухай, потрібна послуга.
— Кажи, — озвався Шпеник.
— Стосується такого собі Курта Джордана Рейні.
— Шо він?
— Хотілося б поспілкуватися особисто, — сказав Страйк. — Буде сьогодні вільний час? Я зможу під’їхати.
Шпеник мав вільний час, і вони домовилися зустрітися пізніше в кафе в Іст-Енді, яке добре знали, а тоді Страйк поклав слухавку.
33
Незначних відхилень від блага не можна уникнути…
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Передавши стеження за Франками Мідж, Страйк сів на метро у бік станції «Бетнал-Ґрін». Потім пройшов заледве десять метрів, коли невгамовний телефон знову завібрував у кишені. Відступивши вбік, щоб не заважати перехожим, він побачив нове повідомлення від Біжу Воткінс.
Вона додала два фото себе в білизні, зроблені через дзеркало. Страйк ледь глянув на них і негайно видалив повідомлення. Він не мав наміру з нею колись іще бачитися, але ці фото могли завадити його рішучості, бо у червоногарячому ліфчику, панчішному поясі та панчохах вигляд вона, звісно, мала фантастичний.
Кафе «Пеліччіз» на Бетнал-Ґрін-Роуд було безперечно іст-ендським закладом: маленьке, столітнє, воно належало італійцям, а дерев’яні панелі з оздобленням у стилі ар-деко викликали дивне враження невідповідності — ніби їси смажену картоплю в купе «Східного експресу». Страйк сів у кутку спиною до стіни, замовив каву і взяв «Дейлі мейл», яку забув на столі попередній відвідувач.
Прогортавши звичне обговорення референдуму щодо брекзиту, він зупинився на п’ятій сторінці з великим фото Шарлотти в товаристві Лендона Дормера. Обоє тримали келихи шампанського і сміялися. Підпис повідомляв, що Шарлотта з бойфрендом відвідали благодійну вечерю у фундації Дормера. Стаття натякала на можливі заручини.
Це фото Страйк роздивлявся значно довше, ніж селфі Біжу. Шарлотта була у вузькій довгій золотій сукні й здавалася цілковито безтурботною. Вона поклала тонку руку на плече Дормера, чорне волосся спадало хвилями. Вона збрехала про рак чи просто кріпилася? Він придивився до мужнього обличчя Дормера, який теж здавався спокійним. Він все ще розглядав світлину, коли почувся голос:
— Шо ти, Куше?
— Шпенику, — сказав Страйк, кинув газету на сусідній столик і простягнув руку, а Шпеник потиснув її та сів.
Худющий та блідий Шпеник від останньої їхньої зустрічі встиг відростити бороду, яка майже сховала глибокий шрам, який відсмикував йому губу у вічній глузливій посмішці. На ньому були завеликі джинси і мішкувата сіра кофта. Зап’ястки, кісточки пальців та шию рясно вкривали татуювання.
— Хворієш, чи шо? — спитав він у Страйка.
— Та ні, а що?
— Та схуд шось.
— То так треба.
— А, зрозумів, — відповів Шпеник, почавши швидко хрумтіти пальцями. Ця сіпавка була в нього стільки, скільки Страйк його знав.