— Щось будеш? — спитав Страйк.
— Від кави не відмовлюся, — відповів Шпеник. Коли каву було замовлено, він спитав: — То шо тобі треба від Рейні?
— Ти його знаєш особисто?
— Я знаю, шо то за один, — відповів Шпеник. Міська поліція бліднула поруч із його розлогим знанням кримінальних кіл Лондона. — 3 фірмою Вінсента працював. Я чув, за шо він в результаті сів. Вони, довбні, того букмекера мало не вбили.
— Ти не знаєш, де він сидить?
Та в Бедфорді. У мене там кілька корешів зара’, такі справи.
Дуже сподівався почути саме це. Рейні має інформацію, яка може посприяти одному нашому розслідуванню, але відмовляється співпрацювати.
Шпеник, здавалося, нітрохи не здивувався такому повороту розмови. Офіціантка саме поставила перед ним каву.
Страйк подякував їй, бо Шпеник цього відверто не планував, а тоді дочекався, щоб вона відійшла, і спитав:
— Скільки хочеш за це?
— Нє, цього разу за мій рахунок. Ти мені з Енджел поміг.
— Дяка, Шпенику. Дуже це ціную.
— Це все?
— Так, але ще хотів спитати твоєї думки про дещо.
— Я тоді ше поїм, — нервово роззирнувся Шпеник. — Зара’, почекай.
— Меню ось, — відповів Страйк, підсуваючи картку до Шпеника. Він давно знав, у який спосіб приятель отримує бажане: спершу вимагає, а тоді погрожує, а чи можна виконати його забаганку — байдуже. Шпеник меню відкинув.
— Булку з шинкою хочу.
Зробивши замовлення, він повернувся до Страйка.
— То шо ше?
— Минулого року в Каннінґ-Тауні була стрілянина. Такому собі Кевіну Пірбрайту пустили кулю в лоба з пушки, яка вже засвітилася у двох злочинах, пов’язаних із наркотиками. Поліція знайшла в його квартирі шмаль та готівку. Вони вирішили, що він був місцевим дилером, але я вважаю, що ця теорія спирається винятково на походження тієї зброї. Убитий виріс у церкві, — провадив Страйк. — Я сумніваюся, що він розумів, де беруться наркотики, і тим паче не зміг би торгувати ними в обхід місцевих ділків. Мені цікава твоя думка про це… професійна.
— Шо за пушка?
— «Беретта 9000».
— Популярна пукалка, — знизав плечем Шпеник.
— Каннінґ-Таун — твої володіння. Ти нічого не чув про молодого хлопа, якого застрелили у власній квартирі?
Саме принесли замовлений Шпеником бутерброд. І знову Страйк сказав «спасибі» офіціантці за відсутності будь-якої вдячності з боку Шпеника. Той відкусив великий шматок, а тоді відповів:
— Нє.
Страйк чудово розумів, що у випадку, коли Пірбрайта прикінчив хтось із Шпеникових колег, той у цьому не зізнається. З іншого боку, якби він підійшов близько до Шпеникових справ, то мав би чекати агресивнішої реакції, а її не було.
— Тобто ти гадаєш…
— Та підстава це, — сказав Шпеник, не припиняючи жувати. — Точно не свиня якась його тойво?
Страйк знав про схильність Шпеника вішати половину правопорушень у Лондоні на корумповану поліцію. Він сказав:
— Навіть не уявляю, нащо поліції вбивати цього конкретного хлопця.
— А чого, мав компромат на свиню, хіба не міг? Моя тітка досі вважає, що Дувейна шмальнув поліцай.
Страйк пам’ятав Шпеникового кузена Дувейна, якого пристрелили, точно як Пірбрайта, а вбивцю так і не знайшли. Звісно, тітці Шпеника було найпростіше покласти провину на поліцію, адже інший її син загинув саме у перестрілці з поліцією під час гонитви на авто. Принаймні половина багатолюдного родинного клану Шпеника так чи інакше була пов’язана зі світом криміналу. Дувейн був членом банди з тринадцяти років і, на думку Страйка, купі людей було значно цікавіше, ніж поліції, його убити, але йому вистачило тактовності не озвучувати цю думку.
— Люди, на яких Пірбрайт мав компромат, не з поліції.
Він намагався переконати себе, що не хоче булку з шинкою. Шпеникова пахтіла просто чудово.
— Рейні страшенно боїться свиней, — сказав Страйк. — Тобто тварин, не поліціянтів.
— Та ну? — дещо зацікавився Шпеник. — Нє, Куше, свиню до Бедфорда ми не протягнемо.
Страйк засміявся, а його мобільний задзвонив. Висвітився номер Люсі.
— Привіт, Люсі, що там?
Ломако, сімейний лікар прийме Теда за тиждень у п’ятницю.
— Добре, — сказав Страйк. — Я приїду.
Чесно? спитала Люсі, і він почув, як вона аж не вірить, що він не каже, що подивиться, чи вільний, не злиться, що йому нав’язують певну дату.
— Так, я ж тобі казав. На котру йому?
— На десяту ранку.
— Гаразд, буду там у четвер, — відповів Страйк, — наберу Теда і скажу, що йду з ним.
— Це так чудово з твого боку, Ломако.