Тата Джея та УГЦ відверто називали надією світу. Після першої вечері Вейс не з’являвся, але Робін знала, що він досі на фермі, бо віряни часто згадували його притишеним, побожним тоном.
Рідкісні появи не тамували, а тільки посилювали захоплене ставлення його послідовників. Робін вирішила, що він не виходить із садиби і їсть там окремо від вірян, які попри заявлену відданість церкви органічній та етичній їжі споживали здебільшого дешеву швидку локшину з невеликою кількістю білків у вигляді переробленого м’яса та сиру.
У середу вранці Мадзу Вейс, яка, на відміну від чоловіка, часто пропливала подвір’ям, провела спільний сеанс у храмі для групи Вогню та групи Дерева. На центральну п’ятикутну сцену виставили коло лакованих стільців, і коли всі розсілися, Мадзу виголосила коротку промову про духовну смерть та відродження, можливе, за її словами, лиш після того, як минулі страждання та омани буде визнано, зцілено чи відкинуто. Тоді вона запросила членів групи поділитися досвідом несправедливості та жорстокості, яких вони зазнали з боку родичів, партнерів чи друзів.
Трохи заохочення, — і люди почали ділитися своїми історіями. Молодий член групи Дерева на ім’я Кайл, тендітний та знервований, детально розповів про те, як батько накинувся на нього, коли почув, що син — гей. Повідомивши, що мати стала на бік свого чоловіка і пішла проти нього, він не витримав і заридав. Решта групи висловила підтримку та співчуття, а Мадзу сиділа мовчки. Коли Кайл закінчив свою оповідь, вона коротко підсумувала її, викинувши усі слова, що позначали сімейні зв’язки, а натомість казала «жива річ» та «матеріалістичне власництво». А тоді:
— Дякую, що тобі вистачило сміливості поділитися своєю історією, Кайле. Матеріалісти не можуть зашкодити чистому духу. Зичу тобі швидкої смерті фальшивого «я». Коли не стане його, не стане й твого болю і твого страждання.
Один за одним члени групи починали говорити. Комусь було відверто дуже важко говорити про пережитий у стосунках або через їхню відсутність біль, але Робін мимоволі запідозрила, що дехто вичавлює з себе й навіть перебільшує свою травму, щоб краще вписатися в групу. Коли Мадзу запросила до розмови її, Робін розповіла про своє скасоване весілля та розчарування родини, а також відзначила, що була особливо засмучена, коли її покинув наречений, бо заради нього відмовилася від своєї роботи, плануючи подорожувати з ним після весілля.
Члени кола, серед яких багато хто сидів у сльозах, поспівчували їй, але Мадзу заявила Робін, що приписування важливості професіям — елемент системи контролю, прийнятої у бульбашковому світі.
— Відчуття ідентичності, що спирається на роботу чи ще якісь вигадки бульбашки, має матеріалістичну природу, — пояснила вона. — Коли ми твердо відкидаємо примхи его та починаємо живити дух, біль зникає, а натомість постає істинне «я», якому байдуже, чи йдуть із його життя живі речі.
Мадзу розвернулася до худорлявої дівчини з серцевидним обличчям, яка виділялася серед групи тим, що мовчала. Її руки були щільно складені на грудях, ноги схрещені. Одна п’ятка зачепилася за іншу.
— Поділишся з групою стражданнями, яких зазнала через матеріалістичне власництво?
Дещо тремким голосом дівчина відповіла:
— Я не зазнала жодних страждань.
Різновисокі темні очі Мадзу втупилися в неї.
— Жодних?
— Так, узагалі жодних.
Робін вирішила, що дівчині ще немає двадцяти. Під чіпкими поглядами інших членів кола вона трохи почервоніла.
— Мої рідні не зробили мені нічого поганого, — сказала вона. — Я знаю, що дехто тут пережив справді жахливі речі, але зі мною нічого такого не було. Нічого, — повторила вона, стенувши плечима.
Робін відчула ворожість групи до дівчини так чітко, ніби всі заявили про неї, і подумала, що краще б їй помовчати, але дівчина провадила:
— І я не думаю, що правильно називати любов батьків до дітей «матеріалістичним власництвом». Даруйте, але я з цим не погоджуюся.
Кілька членів групи, серед них і Амандіп, заговорили водночас. Мадзу втрутилася і запросила до слова тільки його.
— У конвенційних сімейних структурах існує певна динаміка влади, — заявив він. — Ти не можеш заперечувати існування примусу та контролю, нехай навіть ненавмисних.
— Ну, маленьким дітям потрібні певні рамки, — відповіла дівчина.
Тепер заговорила майже вся група, дехто відверто сердився. Вів’єн, дівчина з жорстким темним волоссям, яка ретельно зображала представницю робочого класу, кричала гучніше за всіх, і поступово інші замовкли, а вона продовжила: