На екрані обвинувачені королі, президенти та прем’єр-міністри махали з помостів. Зірки усміхалися з червоних доріжок та сцен. Бізнесмени в дорогих костюмах відмахувалися від журналістів.
Заразливо й завзято Вейс завів мову про лицемірство, нарцисизм, жадобу. Він порівнював публічні висловлювання і приватну поведінку. Очі голодних та виснажених слухачів слідували за ним, коли він метався сценою. У приміщенні було жарко, сидіти на очеретяних циновках — незручно.
Тоді заграло меланхолійне піаніно, а на екрані з’явилися кадри з бездомними, що жебрали під фешенебельними лондонськими крамницями, тоді — присмертні діти Ємену з роздутими животами чи посічені й скалічені бомбами діти Сирії. Кадр із маленьким хлопчиком у крові та пилюці, якого в каталептичному стані завантажували до швидкої, викликав у Робін сльози. Вейс теж плакав.
Хорали та барабани акомпанували катастрофічним видовищам зміни клімату та забруднення: руйнувалися льодовики, тинялися серед розталої криги білі ведмеді, поставали винищені дощові ліси, показані з висоти пташиного польоту, а між цими кадрами знову з’являлися плутократи у своїх машинах та нарадчих залах. Дітей виносили з руїн їхніх будинків, а поруч зірки святкували багатомільйонні весілля; селфі з приватних літаків пересипали страшні картини наслідків урагану Катріна та цунамі в Індійському океані. На затінених обличчях сусідів Робін був шок і часто-густо сльози, а Вейс уже не здавався м’яким сором’язливим чоловіком, з яким вони знайомилися, а натомість кричав від люті, нетямлячись від образів на екрані та жорстокості світу.
— І все, все це можна зупинити, якщо тільки достатньо людей пробудиться від сну, в якому вони прямують просто до своєї загибелі! — горлав він. — Ворог та його агенти ходять світом, який мусить прокинутися чи загинути! І хто пробудить його, якщо не ми?
Музика повільно замовкла. Образи на екрані змерхнули. Вейс важко дихав, ніби довга промова виснажила його, його щоки були мокрі від сліз, голос хрипкий.
— Ви, — слабко промовив він, простягаючи руки до тих, хто сидів перед ним на підлозі, — почули поклик. Вас було обрано. І сьогодні ви маєте вибір. Знову приєднатися до системи чи відділитися. Відділитися — і битися. Зараз буде коротка перерва, — оголосив Вейс, і знову ввімкнулося світло. — Ні… ні! — додав він, коли почулися ріденькі аплодисменти. — Немає нічого радісного в тому, що я показав вам. Нічого.
Присоромлені плескачі зупинилися. Робін відчайдушно хотілося ковтнути свіжого повітря, та щойно Вейс зник, служителі відчинили двері до сусідньої обшитої деревом кімнати без вікон, де було виставлено холодну їжу.
Це приміщення було порівняно тісним. Двері до лекторію зачинилися, від чого відчуття клаустрофобії посилилося. Постувальників провели до столу, де стояли термоси з лимонною водою. Дехто розсівся під стінкою, жуючи бутерброд чи сьорбаючи гарячу воду. Біля ще двох дверей, які вели до туалетів, вишикувалися черги. Робін була певна, що вона просиділи в лекторії цілий ранок. Дівчина з серцеподібним обличчям, яка вчора кинула виклик Мадзу, сиділа в кутку, схопившись за голову. Робін переймалася за професора філософії Волтера, який ледь тримався на ногах, а його обличчя було біле та мокре.
— Що з вами? — тихо спитала вона, коли він притулився до стіни.
— Усе гаразд, усе гаразд, — відповів він, вчепившись у кухлик з водою. — Дух не втрачає сили!
Нарешті двері до лекторію прочинилися знову. Там було вже темно, люди, шукаючи де сісти, спотикалися та перепрошували.
Коли всі нарешті знову повсідалися, на сцені у плямі софіту з’явився Вейс. Робін із полегшенням побачила, що він усміхається. Їй зовсім не хотілося нових залякувань.
— Ви заслужили перепочинок, — сказав Вейс, і аудиторією прокотилися смішки. — Настав час для медитації та співу. Сядьте зручно. Тепер глибокий вдих. Вдихаючи, підніміть руки над головою… повільно видихайте, опускаючи їх. І-і: «Lokah Samastah Sukhino Bhavantu… Lokah Samastah Sukhino Bhavantu…»
Думати і співати мантри водночас було неможливо; переляк, провина, страх, які відчувала Робін, поступово відступили; вона відчула, як занурюється в оглушливий спів, що відлунював від дерев’яних стін, набирався потуги, відділявся від співців, ніби безтілесна сила, що вібрувала в приміщенні та в її власному тілі. Вони співали довше, ніж будь-коли раніше.
У роті пересохло. Робін почувалася так, наче ось-ось зомліє, але спів ніби не давав утратити свідомість, підтримував, давав силу витримати голод та біль.
І ось — нарешті! — Вейс зупинив спів, усміхаючись до них усіх, і Робін, попри всю слабкість та незатишну перегрітість, відчула приємність та ейфорію, що їх їй завжди дарували мантри.