— Спіймала місіс Як Там Її на гарячому.
— Уже?
— Так. Нафотографувала, як вона вранці виходила з квартири коханця. До мами поїхала, ти ба яка розумна. Можливо, треба було трохи потягнути. Ми на цій справі не сильно заробимо.
— Це плюс до репутації, — не погодився Страйк.
— Сказати Пат, щоб дзвонила наступному номеру зі списку очікування?
— Почекаймо тиждень, — відповів Страйк по короткому ваганні. — На Франків треба вдвічі більше людей, бо тепер нам відомо, що вони обидва сталкери. Слухай, Мідж, коли вже про це… що сталося у Пат із Літтлджоном?
— Ти про що?
— Вони не сварилися?
— Не знаю про таке.
— Коли я сьогодні вранці питав її про нього, вона реагувала якось дивно.
— Бо він їй не подобається, — відповіла Мідж. — Нікому з нас, — додала вона зі звичною прямотою.
— Я потроху шукаю заміну, — сказав Страйк. Це була правда: вчора він написав знайомим із поліції та армії, питаючи про можливих кандидатів. — Гаразд. Ти добре попрацювала з місіс Отією. До завтра.
І він поїхав далі крізь невблаганно пласку місцевість, яка незмінно погіршувала йому настрій. Ейлмертонська комуна навіки зіпсувала йому враження від Норфолку; око не тішило ні безкрає низьке небо, ні млини де-не-де на обрії чи мальовничі болота.
Навігатор провів його кількома вузькими звивистими бічними дорогами, і нарешті з’явився перший знак із назвою «Ґарвестон». За три години по виїзду з Лондона він опинився у крихітному селі, проминув церкву з квадратною дзвіницею, школу та сільську мерію, які всі стояли поруч, і за три хвилини вже виїхав з іншого краю села. За чверть милі йому трапився дерев’яний вказівник, що позначав поворот до маєтку. Скоро потому Страйк уже в’їхав у прочинені ворота, наближаючись до місця, яке колись було домом Украденого пророка.
38
Сума шість нагорі…
Не світло, а темрява.
Спершу він видерся на небо,
А тоді ринув у надра землі.
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Обабіч під’їзду до маєтку буди високі живоплоти, тож навколишній парк Страйк не дуже роздивився, поки не доїхав до засипаного гравієм подвір’я, за яким височів Ґарвестон-Голл — асиметрична, проте показна будівля з блакитнувато-сірого каменю з готичними вікнами та дубовими дверима, до яких піднімалися кам’яні сходи. Вийшовши з машини, Страйк на кілька секунд затримався, роздивляючись бездоганні зелені газони, топіарних левів та водний сад, який поблискував удалині. А тоді двері прочинилися і рипливий, проте ще сильний чоловічий голос промовив:
— Добридень вам!
З будинку вийшов старий чоловік і спинився, спираючись на тростину з червоного дерева, на вершечку сходів. На ньому був твідовий блейзер із сорочкою та синьо-бордовою полковою краваткою гвардійців-гренадерів. Біля нього стояв неймовірно товстий жовтий лабрадор, який помахував хвостом, але вирішив, очевидно, що нехай гість сам прийде до нього замість того, щоб йому спускатися сходами.
— Я тими клятими сходами вже сам не годен ходити, вибачайте!
— Нічого страшного, — відповів Страйк і похрумтів гравієм, прямуючи до дверей. — Полковник Ґрейвз, наскільки я розумію?
— Як ся маєте? — відповів Ґрейвз, потискаючи його руку. Він мав густі білі вуса і дещо навислу верхню щелепу, через що був трохи схожий на кролика чи — менш приємне порівняння — на карикатурного бовдура з вищого класу. Очі за скельцями окулярів у сталевій оправі затягнула молочна плівка катаракти, а з вуха стирчав великий слуховий апарат тілесного кольору.
— Прошу, проходьте… до мене, Ґунґа-Діне, — додав він. Страйк вирішив, що останнє запрошення стосується товстого лабрадора, який нюхав його холошу, а не його самого.
Попереду Страйка полковник Ґрейвз почовгав до великого холу, гучно стукаючи тростиною по темному полірованому паркету, а лабрадор, хекаючи, плентався слідом. На них зі стін дивилися олійні вікторіанські портрети — понад сумнів, на них були зображені предки полковника. Інтер’єр був позначений спокійною красою старовини, яку підкреслювало світло, що сіялося з високого вікна у свинцевій оправі над сходами.
— Красивий будинок, — відзначив Страйк.
— Придбаний моїм дідом. Пивна аристократія. Броварні, утім, давно немає. Чули колись про «Ґрейвз Стаут»?
— Боюся, що ні.
— Відійшли від справ у 1953. Але маю кілька пляшок у льосі. Гидота. Батько змушував пити, — підмурок родинних статків тощо. То прийшли, — мовив полковник, захекавшись уже не гірше за свого пса, і відчинив двері.