Вони увійшли до великої вітальні, де панував невибагливий затишок аристократії: м’які канапи та крісла, оббиті вицвілим ситцем, вікна у свинцевій оправі, що дивилися на розкішний парк, і твідова лежанка для собаки, на яку лабрадор гепнувся із виглядом пса, який уже завершив плановий моціон на сьогодні.
Навколо низького столика з чайним начинням та бісквітним тортом «Вікторія», на вигляд домашнім, сиділо троє людей. У кріслі Страйк побачив стару жінку з тонким білим волоссям, убрану в темно-синє та перли. Руки жінки трусилися так сильно, що наводили на думку про хворобу Паркінсона. На дивані сиділа пара. Обом на вигляд було під п’ятдесят. Навислі брови та великий римський ніс надавали лисуватому чоловіку схожості з орлом. Його краватка — якщо тільки він не прикидався тим, ким не був, що за цих обставин Страйку здалося малоймовірним — показувала, що колись він служив у Королівській морській піхоті. Дружина, огрядна білявка, була одягнена в рожевий кашеміровий светр та твідову спідницю. Пишно начесане волосся сколював оксамитовий бант: Страйк востаннє бачив таку зачіску у вісімдесяті. Червоні щоки з порепаними судинами натякали, що жінка багато часу проводить на свіжому повітрі.
— Моя дружина Барбара, — сказав полковник Ґрейвз, — наша донька Філіппа та її чоловік Ніколас.
— Доброго ранку, — привітався Страйк.
— Добридень, — відповіла місіс Ґрейвз. Філіппа тільки кивнула, не усміхнувшись, а Ніколас взагалі утримався від вітальних жестів чи звуків.
— Сідайте, — запросив полковник, вказуючи Страйку на крісло навпроти канапи. Сам він повільно опустився на стілець із високою спинкою й аж рохнув від полегшення.
— Якого чаю бажаєте? — спитала місіс Ґрейвз.
— Міцного, якщо ваша ласка.
— Оце чоловік! — гарикнув полковник. — Я слабкого чаю не терплю.
— Я зроблю, матусю, — запропонувала Філіппа. У місіс Ґрейвз і справді так трусилися руки, що Страйку не здалося розумним довіряти їй окріп.
— Бажаєте торт? — без усмішки спитала Філіппа, передавши йому чай.
— Не відмовлюся, — відповів Страйк. До біса дієту.
Щойно всі отримали все і Філіппа знову сіла, Страйк почав:
— Власне, я дуже вдячний за цю нагоду поговорити з вами. Я розумію, що це нелегко.
— Нас запевнили, що ви не якийсь слизький шпиг, — сказав Ніколас.
— Приємно це чути, — сухо відказав Страйк.
— Без образ, — сказав Ніколас із виглядом людини, яка не від того, щоб образити, і навіть ладна цим пишатися, — але ми вирішили, що вас слід перевірити.
— Ви можете пообіцяти, що нас не тягатимуть по таблоїдах? — спитала Філіппа.
— Бо ви там регулярно фігуруєте, — додав Ніколас. Страйк міг би заперечити, що в житті не дав жодного інтерв’ю, що цікавість журналістів до ного персони була спричинена в основному успішними розслідуваннями і що він ніяк не може завадити пресі зацікавитися його новою справою.
Натомість він сказав:
— Наразі ризик втручання преси майже нульовий.
— Але ви вважаєте, що вона може зацікавитися? — натиснула Філіппа. — Бо наші діти нічого про це не знають. Вони вважають, що їхній дядько помер із природніх причин.
— Піпс, це було так давно, — мовила місіс Ґрейвз. Страйкові здалося, що вона трохи нервує через доньку та зятя. — Минуло двадцять три роки. Аллі тепер було б п’ятдесят два, — тихо додала вона у простір.
— Якщо ми можемо врятувати іншу сім’ю від того, що пережили самі, — гучно заявив полковник Ґрейвз, — ми будемо щасливі це зробити. Людина має певні обов’язки, — додав він, кинувши на зятя виразний, попри плівку катаракти на очах, погляд. Скуто розвернувшись на стільці до Страйка, він спитав: — Що саме ви бажаєте знати?
— Що ж, — сказав Страйк, — якщо це можливо, я почав би з Александра.
— Удома ми завжди називали його Аллі, — сказав полковник.
— Яким чином він зацікавився церквою?
— Це довга історія, — мовив полковник Ґрейвз. — Він, знаєте, хворів… але ми цього довго не усвідомлювали. Як воно зветься? — спитав він у дружини, але відповіла донька.
— Маніакально-депресивний розлад, але тепер, мабуть, придумали нове модне слово.
Тон Філіппи видавав скептичне ставлення до психіатрії та психіатрів.
— Коли він був хлопчиком, — тремким голосом мовила місіс Ґрейвз, — ми думали, що він просто вередливий.
— Стільки труднощів у шкільні роки, — скрушно похитав головою полковник Ґрейвз. — Зрештою його вигнали з Раґбі.