Дуже до речі задзвонив мобільний. Знявши лосося, рис та овочі з вогню, Страйк відповів:
— Шо як, Куше? — спитав знайомий голос.
— Шпенику, — озвався Страйк. — Як справи?
Дзвонив його давній друг, хоча Страйкові довелося б постаратися, щоб згадати його справжнє ім я. Леда, мати Страйка, підібрала пораненого шістнадцятирічного Шпеника — який жив без матері та виріс у невиправного злодія — на вулиці та привела до них у сквот. В результаті Шпеник перетворився для Страйка на такого собі зведеного брата і був, мабуть, єдиною людиною, яка не знаходила жодних вад у невиліковно легковажній шукачці нових пригод Леді.
— Треба поміч, — відповів Шпеник.
— Кажи, — мовив Страйк.
— Тіпочка одного шукаю.
— Нащо? — спитав Страйк.
— Не для того, про шо ти подумав, — попередив Шпеник. — Я йому нічого такого не зроблю.
— Добре, — відповів Страйк і затягнувся електронкою своїм нинішнім джерелом нікотину. — І що то за один?
— Батя Енджел.
— Чий-чий батя?
— Енджел, — повторив Шпеник. — Падчерки моєї.
— О, — здивувався Страйк. — Ти одружився?
— Нє, — нетерпляче відповів Шпеник, — але ж із її мамкою живу, нє?
— А в чому справа? Аліменти?
— Нє, — відповів Шпеник. — В Енджел лейкемію знайшли.
— Чорт, — аж здригнувся Страйк. — Який жах.
— Ну, і вона хоче побачити свого справжнього татка, а його хрін зна’ де носить. Та ще гадюка, — додав Шпеник, — але не з моїх.
Страйк зрозумів, про що мова: Шпеник мав розлогу мережу знайомств у злочинних колах Лондона і професійного кримінальника легко знайшов би сам.
— Гаразд, давай ім’я і дату народження, — відповів Страйк, тягнучись по ручку і записник. Шпеник продиктував, тоді спитав:
— Скільки?
— Якось розрахуємося, — відповів Страйк.
— Серйозно? — здивувався Шпеник. — Добро. Дяка, Куше.
Не прихильник довгих телефонних розмов, Шпеник поклав слухавку, а Страйк повернувся до броколі з лососем. Новина про хвору дитину, яка хоче побачити тата, була прикра, але він подумав, що добре мати в резерві послугу від Шпеника. Цінні наводки, які Страйк звик отримувати від давнього друга, коли треба було мати щось на обмін інформацією з копами, зробилися щось занадто цінними, відколи його агенція стала успішною.
Доготувавши вечерю, Страйк поніс тарілку до кухонного столу, та не встиг сісти, як мобільний задзвонив удруге. Тепер дзвінок переспрямувало з офісного стаціонарного телефону. Страйк завагався, чи відповідати, бо було відчуття, що він знає, хто це.
— Страйк.
— Привіт, Блуї, — почувся не дуже розбірливий голос. На тлі гуділи розмови й чулася музика.
Шарлотта дзвонила йому вже вдруге за тиждень. Оскільки нового номеру його мобільного вона не мала, телефон в офісі лишався єдиним засобом зв’язку.
— Шарлотто, я зайнятий, — холодно сказав Страйк.
— Так і знала… тут такий клуб паскудний. Ти б тут просто…
— Я зайнятий, — повторив Страйк і поклав слухавку.
Він чекав, що вона передзвонить, і вона передзвонила. Страйк не став відповідати — хай говорить із голосовою поштою — і скинув піджак. З кишені при цьому вислизнув папірець, якого там не мало бути. Розгорнувши його, Страйк побачив номер мобільного та ім’я — «Біжу Воткінс». «От спритна», — подумав він: всунула записку до кишені так, що він нічого не помітив. Страйк розірвав папірець, кинув у смітник і сів їсти.
4
Сума дев'ять на третьому місці означає:
Коли в сім'ї спалахують сварки,
Про надмірну суворість жалкують.
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
В останній вівторок лютого об одинадцятій годині Страйк і Робін разом сіли в таксі біля офісу та приїхали до Реформ-Клубу — великої сірої будівлі XIX сторіччя на вулиці Пел-Мел.
— Сер Колін у кавовій залі, — сказав швейцар у фраку, який прийняв їх біля дверей і повів через широкий атріум. Робін, якій здавалося, що вона має елегантний вигляд у чорних штанах та светрі (в яких потім спокійно зможе піти на стеження), зрозуміла, що трохи не дотягує до обстави. На квадратних постаментах височіли білі мармурові бюсти, із золотих рам на візитерів поблажливо поглядали портрети знаменитих віґів, а рифлені кам’яні колони підносилися від плит підлоги до балконів другого поверху, а тоді до скляного склепіння стелі.