Шукачі нарешті відійшли далі. Зацікавившись старими речами, Робін залізла на купу й відсунула стару тачку, щоб краще їх розгледіти. Три тижні вона не бачила нічого, крім помаранчевих одностроїв і кросівок та читала тільки церковну літературу, тож дуже дивно було побачити інакший одяг та взуття, не кажучи вже про дитячу книжку з яскравими картинками.
Було щось занепокійливе, навіть моторошне у цій купі старих речей, звалених тут із якимось недбалим презирством. Робін побачила самотню туфлю на підборі — мабуть, це був скарб якоїсь юнки — і м’якого кролика з павутинням на мордочці. Де їхні власники тепер? За хвилину чи дві їй спало на думку вірогідне пояснення: тим, хто тікав із ферми потай, під покровом ночі, не випадало забрати залишені в шафках на вході речі.
Вона потягнулася до старої сумочки на верхівці купи. Коли відкрила її, в повітря піднялася хмарка пилу. Всередині був тільки старий білий квиток на автобус. Робін поклала сумочку на місце і в процесі помітила іржавий край квадратної червоної бляшанки з-під печива з написом «Barnum’s Animals». В дитинстві вона дуже любила це печиво, але вже багато років навіть не згадувала про нього. Побачивши цю коробку в такому дивному контексті, вона відчула гостру ностальгію за безпекою батьківської домівки.
— БО! — загорлав хтось просто під сараєм, і невидимий пацюк заметушився у тінях. А тоді віддаля почувся жіночий зойк:
— Впіймала!
Робін почула, як здійнявся гамір: хтось висловлював полегшення, інші питали, хто «випустив» Бо. Вона вирішила, що найкраще буде вийти з сараю і собі зробити вигляд, що вона шукала Бо.
Вона вже рушила до дірки в стіні, аж тут уклякла й прикипіла очима до запилюженої купи мотлоху, відчуваючи нестримне бажання зазирнути у ту бляшанку. Робін змерзла, перенервувала і страшенно втомилася, тож кілька секунд не могла збагнути, чому підсвідомість уважає присутність тут цієї бляшанки такою дивною. А тоді зрозуміла: цукор на фермі строго заборонений, тож звідки б тут узялося печиво? Попри нагальну потребу приєднатися до шукачів, поки не помітили її відсутність, Робін швидко видерлася на купу і витягнула з неї бляшанку. На кришці було зображено чотирьох циркових звірів у клітках, кольорові кульки і напис «85 річниця» у золотому колі. Робін зняла кришку, чекаючи побачити, що бляшанка — дуже легка — порожня, але ні: всередині лежало кілька вицвілих полароїдів. Не маючи можливості роздивитися їх у такому освітленні, Робін дістала знімки і сховала у ліфчик, як щодня робила зі своїми лічильними камінчиками. Тоді вона закрила бляшанку, поклала на місце, метнулася до дірки в стіні й вилізла надвір.
Судячи з далекого гамору на подвір’ї, на фермі попрокидалися майже всі. Робін біжка кинулися повз їдальню та храм і приєдналася до юрби, в якій більшість була в піжамах і всі дивилися на Мадзу Вейс, як стояла між могилами Украденого пророка та Золотої пророчиці в своїх довгих шатах. Поруч Луїза Пірбрайт тримала малюка в підгузку, а той пручався. Робін здогадалася, що це і є блудний Бо. Панувала цілковита тиша; чути було тільки схлипування малечі. Мадзу навіть не довелося підвищувати голос, щоб усі її почули.
— Хто чергував у дитячому гуртожитку?
По короткому ваганню крізь натовп проштовхалися двоє дівчат: одна коротко стрижена й білява, інша — з довгими темними косами-твістами. Друга дівчина плакала. Крізь гущавину голів Робін побачила, як обидві дівчини завченим рухом упали на коліна і підповзли до ніг Мадзу.
— Пробач, Мамо!…
— Вибач нас, Мамо!..
Коли вони опинилися біля довгого подолу Мадзу, та з порожнім обличчям трохи підняла шати, і дівчата, ридаючи, почали цілувати її ноги.
Тоді вона різко покликала:
— Тайо.
З натовпу, який дивився на це, вийшов її син.
— Відведи їх до храму.
— Мамо, не треба! — закричала білява дівчина.
— Пішли, — гарикнув Тайо, силоміць піднімаючи дівчат за руки. Найбільше Робін вразило те, як чорнява дівчина чіплялася за ноги Мадзу, і як холодно та дивилася вслід сину, коли той тягнув дівчат геть. Ніхто не питав, що буде з дівчатами; ніхто не видав ані пари з вуст.
Мадзу розвернулася до юрби, яка на щось чекала, а Луїза спитала:
— Мені віднести Бо назад?
Але Мадзу відказала:
— Ні. Ти… — вона показала на Пенні Браун, — і ти… — кинула вона до Емілі Пірбрайт, — заберіть його до гуртожитку і лишіться там.
Пенні підійшла забрати малого, але той вчепився в Луїзу. Та відірвала дитину від себе і віддала їй. Пенні та Емілі поспішили до дитячого гуртожитку за аркою, і плач Бо поступово стихнув.