— Краще нагору, — сказала вона.
— Я не проти, — відповів Страйк. — Що питимеш?
— Та байдуже… червоне вино.
За п’ять хвилин Страйк приєднався до неї у Дубовій палаті з низькою стелею і тьмяним світлом. Біжу зняла пальто, під яким було обтисле червоне плаття. Влаштувалася вона за столиком у кутку. Страйк поставив перед нею вино, а тоді сів сам, тримаючи в руці подвійний віскі. Він не планував затримуватися на цілу пінту пива.
— Ти про мене патякала.
— Ні, неправда.
— «Кріт у Лавінґтонських судових палатах…»
— Та я бачила, що там написано!
— Ти повинна дуже чітко донести до цього Гонболда, що я не давав тобі жодних порад щодо стеження.
— Та я вже казала!
— Він бачив статтю, так?
— Бачив. І за нього вже взялася «Дейлі мейл». І «Сан». Але він усе заперечуватиме, — додала вона. Нижня губа Біжу тремтіла.
— Ще б пак.
Без жодного співчуття Страйк дивився, як Біжу шукає по кишенях серветку і акуратно, щоб не розтерти макіяж, витирає очі.
— Що робитимеш, коли журналісти прийдуть до тебе під квартиру? — спитав він.
— Скажу, що ніколи з ним не спала. Ендрю так сказав.
— Також казатимеш, що ніколи не спала зі мною.
Вона промовчала. Підозрюючи, що знає причину цієї мовчанки, Страйк провадив:
— Я не збираюся ставати випадковою жертвою цієї історії. Ми перетнулися на хрестинах, і потому. Якщо ти досі вважаєш, що Гонболд покине дружину через ревнощі, бо ти злягалася зі мною, ти глибоко помиляєшся. Він тепер і баржевою жердиною тебе не торкнеться.
— Негідник! — хрипко відповіла вона, промокаючи очі та ніс. — Ти мені сподобався.
— Ти вирішила зіграти у гру, яка обернулася проти тебе, але я не планую потрапляти під перехресний вогонь. Якщо наполягатимеш, що в нас роман, матимеш наслідки.
— Ти мені погрожуєш? — прошепотіла Біжу з-за мокрої серветки.
— Попереджаю, — відповів Страйк. — Видали всі повідомлення, які надсилала мені, і мій номер.
— Або що?
— Або матимеш наслідки, — повторив він. — Я приватний детектив. Я дізнаюся про людей речі, які вони вважають надійно прихованими. Може, у твоєму минулому немає нічого такого, що ти не хочеш бачити на шпальтах «Сан», але якщо є, я б добре подумав, перш ніж користуватися мною, щоб вибити з Гонболда пропозицію руки та серця.
Біжу вже не плакала. Її обличчя стало жорстким, але Страйкові здалося, що щоки під шаром тонального крему трохи зблідли. Нарешті вона дістала мобільний і видалила його контактні дані, повідомлення, якими вони обмінювалися, і фотографії, які вона йому надсилала. Страйк зробив те саме на своєму телефоні, одним ковтком випив свій віскі і підвівся.
— От і добре, — сказав він, — треба тримати глуху оборону, і ця історія вичерпається.
Він покинув «Корабель», не відчуваючи жодних докорів сумління за тактики, до яких щойно удався, а тільки страшну злість на Біжу і на себе. Чи прийдуть до нього під двері папараці — покаже час, але, крокуючи у бік станції метро «Голборн», Страйк поклявся собі, що це останній раз, коли він наражає своє приватне життя чи кар’єру на небезпеку заради дурної інтрижки, покликаної відволікти його від думок про Робін Еллакотт.
45
Та всякі зносини між людьми приховують небезпеку невірних кроків…
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Робін мусила тиждень носити знайдені полароїди в ліфчику, чекаючи на вечір четверга, щоб покласти їх у пластиковий камінь. Вона не наважувалася сховати їх десь у гуртожитку, але постійний доторк фотографій до шкіри став ненастанним джерелом тривоги — а раптом знімки вислизнуть з-під одягу? Четверта мандрівка до лісу і назад, на щастя, минула без пригод, і вона лягала спати глибоко вдоволена тим, що позбулася полароїдів.
Наступного вечора після цілого дня лекцій та співання мантр Робін повернулася до гуртожитку і побачила, що на ліжках замість помаранчевих костюмів лежать червоні.
— Чому змінився колір? — байдужим тоном спитала вдова Маріон Гакслі. Фарбована руда Маріон, чиї сиві корені відросли вже на цілий палець, часто ставила досить наївні запитання чи говорила, коли решта воліла мовчати.
— Ти що, «Відповідь» не дочитала? — огризнулася стрижена Вів’єн. — Ми, мабуть, увійшли до сезону Вкраденого пророка. Червоний — його колір.
— Дуже добре, Вів’єн, — усміхнулася Бекка Пірбрайт за кілька ліжок від них, і Вів’єн аж напиндючилася.