Я розповідаю все це, — провадив сер Колін, — бо вважаю, що специфічне поєднання здібностей та особливостей Вілла принаймні частково допомогло УГЦ завербувати його. До того вже стався інцидент, який нас сильно стривожив і мав би стати попередженням.
У чотирнадцять років Вілл спізнався з компанією хлопців зі школи, які називали себе радикальними соціалістами і буцімто оголосили війну будь-якій владі. Вілл дуже легко піддавався людям, яким ніби подобався, бо на той час не мав близьких друзів. Він пристав на їхню філософію підриву всього і почав читати різні матеріали з теорії соціалізму. Він зрозумів, що відбувається, тільки коли хлопці вмовили його підпалити каплицю. Його мало не вигнали зі школи, і тільки втручання однокласниці його врятувало. Дівчина знала, що ці хлопці просто знущалися з Вілла і хотіли побачити, наскільки далеко можуть завести його.
Після цього ми з Саллі, — розповідав далі сер Колін, — провели з ним дуже довгу розмову. Ми зрозуміли, що Віллові складно розпізнати обман. Для нього існує тільки чорне та біле, і від інших він чекає такої самої прямоти. Це і спокусило тих хлопців підмовити його на підпал.
Але після того випадку в жодні історії Вілл не встрягав, а з віком навчився заводити друзів. Що характерно, він накупив собі книжок про аутизм і дотепно жартував про це. У випускному класі ми з Саллі вже були певні, що він дасть собі раду в університеті. Він уже довів, що здатен знаходити справжніх друзів, а вчився взагалі відмінно.
Сер Колін зробив ковток кави. Страйк, якому подобалося те, як держслужбовець викладає інформацію, не мав питань і просто чекав, коли той продовжить.
— А тоді, — мовив сер Колін, відставивши чашку, — за три місяці до запланованого від’їзду Вілла до Дарема Ед потрапив у дуже серйозну аварію.
— У вантажівки відмовили гальма, — пояснив Ед. — Водій не впорався з керуванням на світлофорі і влетів просто в моє авто.
— Боже, — сказала Робін. — І ви…
— Він п’ять днів був у комі, — відповів сер Колін, — а потім мусив заново учитися ходити. Як ви можете собі уявити, вся наша увага була віддана Едові. Саллі практично жила у шпиталі.
У тому, що сталося далі, я вважаю винним себе, — провадив сер Колін. Обидва сини почали хитати головами, але сер Колін урвав їх: — Ні, дайте мені сказати. Вілл поїхав до університету, і я не так часто цікавився ним, як мав би. Я мав би ставити більше питань, мав би не приймати все на віру. Він розповідав про людей, з якими ходив до бару, про товариства, до яких приєднався, про успіхи у навчанні — а тоді зник. Просто зібрав речі і зник.
Його куратор повідомив нам про це, і ми страшенно стривожилися. Я сам поїхав до університету і поговорив з його друзями. Від них я дізнався, що Вілл ходив на зустріч, яку УГЦ проводила в університеті, там познайомився з вірянами, ті дали йому якісь матеріали і запросили на службу, і він туди сходив. А потім повернувся до гуртожитку, зібрав речі і поїхав. І більше його не бачили.
Ми простежили його шлях до Руперт-Корт і дізналися, що він на фермі Чапмен-Фарм у Норфолку. Там УГЦ зародилася, і там досі знаходиться їхній найбільший центр індоктринації. Членам общини заборонено користуватися мобільними телефонами, тож Віллу можна було тільки написати. І ми написали. Врешті-решт, пригрозивши поліцією, ми таки вмовили його на зустріч у їхньому Центральному храмі на вулиці Руперт-Корт.
Зустріч минула дуже погано. Ми ніби розмовляли з чужою людиною. Вілл був сам на себе не схожий. На все, що ми казали йому, він відповідав — тепер я це знаю — стандартними фразами УГЦ і їхнім жаргоном, а ще навідріз відмовився піти з церкви і повернутися до навчання. Я втратив самовладання, і це була велика помилка, бо це вийшло на руку тим церковникам, які змогли виліпити з нас ворогів. Треба було робити як Саллі: просто показувати йому свою любов і що ми не прагнемо контролювати чи заплутати його всупереч тому, що, звісно, розповідали про нас принципали.
Якби я залишив спілкування з ним на Саллі, може, ми й зуміли б його витягнути, але я розлютився — розлютився, що він отак відмовився від навчання і кар’єри, що влаштував стільки стресу і проблем, коли ми ще не знали, чи не доведеться Еду решту життя користуватися інвалідним візком.
— Який це був рік? — спитав Страйк.