— Так. Майже певен, що за мною вже третій день ходить той самий хлоп.
— У когось є причини стежити за тобою?
— Ні, — відповів Літтлджон не без виклику.
— Може, ти мені чогось не кажеш?
— Чого, наприклад? — спитав Літтлджон.
— Дружина не планує з тобою розлучатися? Може, кредитори переслідують?
— Та ну, — відповів Літтлджон. — Подумав, може, то через це місце.
— Ти про агенцію?
— Так… ти ж маєш ворогів, правда?
— Маю, — погодився Страйк і випив трохи чаю, — але вони майже всі сидять.
— Минулого року ти зчепився з терористами, — нагадав Літтлджон.
— А що за хлоп там за тобою стежить? — спитав Страйк.
— Худорлявий, чорношкірий.
— Навряд чи неонацист, — відповів Страйк і подумки відзначив, що треба попросити Шпеника про заміну.
— Це може бути преса, — припустив Літтлджон. — Через оту історію, яку опублікував «Прайвет ай».
— Думаєш, вони переплутали тебе зі мною?
— Навряд, — відповів Літтлджон.
— Ну, якщо хочеш припинити роботу, бо злякався…
— Я не злякався, — лаконічно відказав Літтлджон. — Просто подумав, що тобі треба знати.
Коли Страйк не відповів, Літтлджон додав:
— Можливо, мені здалося.
— Та ні, добре, що ти пильнуєш, — нещиро запевнив Страйк. — Якщо побачиш того хлопа знову, кажи.
— Обов’язково.
Літтлджон пішов, не зронивши більше і пари з вуст, тільки скоса глянув на Пат. Офісна менеджерка не зводила зосереджених очей із монітора. Щойно кроки Літтлджона на сходах стихнули, Страйк показав на офісний телефон.
— Там ще є?
— Вона дзвонила ще раз, — відповіла Пат, — але там усе те саме. Погрози і вигадки.
— Чому ви вважаєте, що то вигадки? — спитав Страйк з якоїсь збоченої цікавості.
— Я знаю, що ви її не били.
— Хрін ви що знаєте, — роздратувався Страйк, підвівся і пішов до кухоньки в кутку по банан, хоча насправді мріяв про шоколадне печиво.
— Ви, може, і противний тип, — насупилася Пат, — але я не уявляю, щоб ви підняли руку на жінку.
— Дякую за довіру, — сказав Страйк. — Обов’язково так і скажіть «Мейл», коли вони прийдуть по мене… а ті повідомлення видаліть.
Розуміючи, що дарма зривається на офісній менеджерці, він змусив себе додати:
— Ваша правда: я ніколи не перекидав її на жодних човнах і взагалі нічого зі згаданого не робив.
— І Робін їй не подобається, — зауважила Пат, зводячи на нього темні очі за скельцями окулярів. — Ревнує.
— Між нами нічого…
— Та я знаю, — відповіла Пат. — Вона ж із Раяном.
Страйк похмуро вкусив банан.
— Що будете робити? — спитала Пат.
— Нічого, — з повним ротом відповів Страйк. — 3 терористами перемовин не веду.
— Гм, — озвалася Пат. Вона затягнулася електронкою, а тоді вимовила з-за хмари пари: — Пиячці довіряти не можна. Хтозна, що вона утне, коли відмовлять гальма.
— Я не рахуватимуся з нею до кінця життя, — відповів Страйк. — Вона забрала в мене довбаних шістнадцять років. Досить.
Викинувши бананову шкірку до смітника, він повернувся до кабінету.
Те, що Шарлотта отак миттєво перейшла від доброти до затятої мстивості, Страйка, який багато років терпів перепади її настрою, не здивувало. Розумна, дотепна, нерідко чарівна Шарлотта також була здатна на безмежну злостивість, а ще схильна до саморуйнівної нерозважливості, під дією якої з примхи розривала стосунки чи вдавалася до екстремальних і цілком фізичних ризиків. Численні психіатри та психотерапевти за довгі роки виносили різні вердикти, намагаючись укласти її непередбачуваність та постійну невдоволеність у рамки якогось діагнозу. Їй прописували ліки, кидали від одного консультанта до другого, поміщали до лікарень, але Страйк знав, що якась частина Шарлотти затято опиралася допомозі. Вона завжди заявляла, що ні медики, ні психологи не можуть їй допомогти і ніколи не допоможуть. Тільки Страйк був здатен на це; на цьому вона раз у раз наполягала — що лиш він здатен порятувати її від самої себе.
Мимоволі Страйк замість власного місця сів у крісло Робін, обличчям до дошки, на якій висіли фотографії та записи, пов’язані зі справою УГЦ. Думав він, утім, про Шарлотту. Він добре пам’ятав ту ніч на баржі, яка належала одному з її друзів, страшну сварку, яка спалахнула, коли Шарлотта випила півтори пляшки вина, і як решта п’яної компанії поспішно повтікала, а Страйк лишився сам на сам із Шарлоттою, яка розмахувала ножем і погрожувала порізати саму себе. Страйк відібрав у неї ніж, і в процесі Шарлотта послизнулася і впала. Після того, втрачаючи самовладання, вона починала кричати, що то Страйк жбурнув її на підлогу. У третьому повідомленні, звісно, звучали такі самі звинувачення у насильстві, невірності та жорстокості: у розповідях розсердженої чи п’яної Шарлотти Страйк незмінно виступав чудовиськом і страшним садистом.