Його, корнволльця, зазвичай підбадьорювала близькість до океану, але у Кромері Страйка зустріли старі мури й будинки з округлих риняків, які неприємно нагадували про стару садибу на фермі, куди Леда ходила обговорювати політику та філософію, лишаючи дітей без нагляду та захисту.
Він лишив «БМВ» на стоянці в центрі міста і вийшов під затягнуте хмарами небо. Гітони мешкали на Ґарден-стріт, куди можна було дійти пішки. Ближче до узбережжя ця вулиця ставала пішохідною, в кінці в обрамленні старих будинків виднівся квадратик бірюзового океану під сірим небом. Гітони жили на лівому боці вулиці в солідному помешканні з темно-зеленими дверима, які виходили просто на тротуар. Страйк подумав, що це гамірна оселя: між пляжем та крамницями і пабом «Веллінґтон» мали постійно тупотіти відпочивальники.
Коли він постукав у двері — молоточок був зроблений у формі підкови — всередині задзявкотів пес. Двері відчинила жінка років шістдесятьох із коротким сріблястим волоссям і обличчям, що кольором і текстурою нагадувало дублену шкіру. Песик — маленький, пухнастий та білий — був притиснутий до її чималих грудей. На якусь мить Страйкові здалося, що він помилився адресою, бо з-за спини жінки долинали пориви сміху, чутні навіть за дзявкотінням песика.
— Друзі в нас, — усміхнено пояснила жінка. — Всі хочуть із вами пузнайомитись! Чекають не дочекаються.
«Та ви жартуєте».
— Наскільки я розумію, ви…
— Шеллі Гітон, — відповіла жінка і простягнула руку, на якій забрязкотів важкий золотий браслет із підвісками. — Ласкаво прошу! Лен отам із кумпанією. Ай, Діллі, та цить уже!
Песик трохи притихнув. Шеллі провела Страйка через темний коридор до затишної, але не дуже великої вітальні, де було щось занадто людно. За тюлем миготіли тіні відпочивальників: Страйк здогадався вірно, — з вулиці весь час лунав гамір.
— Оце Лен, — сказала Шеллі, показуючи на великого червонолицього чоловіка з таким очевидним зачосом, що Страйк такого давно не бачив. Права нога Леонарда Гітона, огорнута хірургічним чобітком, лежала на низькому пуфі. На столику поруч громадилися фотографії в рамках, на багатьох із яких був зображений песик, якого тримала в обіймах Шеллі.
— Власною персоною! — гучно озвався Леонард Гітон, простягаючи пітну лапу з великим перснем-печаткою. — Кемерон Страйк, я не пумиляюся?
— Це я, — відповів Страйк, потискаючи його руку.
— Я тільки чай пригутую, — сказала Шеллі, пожираючи Страйка очима. — Щоб без мене не пучинали!
Вона посадила песика на підлогу й відійшла у брязкоті прикрас. Песик потрюхикав слідом за хазяйкою.
— Це наші друзі, Джордж і Ґіліян Кокс, — оголосив Леонард Гітон, показуючи на канапу, де тісним рядком сиділо троє огрядних людей, теж віком трохи за шістдесят, — і Сюзі, сестра моєї Шелл.
Зацікавлені очі Сюзі здавалися родзинками на пухкому, мов тісто, обличчі. Джордж, чий живіт спускався мало не до колін, навіть сидячи дихав зі свистом. Ґіліян, жіночка з сивими кучерями та в срібних окулярах, з гордістю повідомила:
— То ви зі мною по телефону говорили.
— В ногах правди нема, — сердечно запросив Страйка Гітон, показуючи на крісло під вікном, навпроти того, в якому сидів він сам. — Гарні результати референдуму?
— О, так, — відповів Страйк, за виразом обличчя Лена Гітона виснувавши, що він чекає саме на цю відповідь.
Протягом наступних кількох хвилин дружина Гітона ходила між вітальнею та кухнею з чаєм, чашками, тарілками і лимонним пирогом, регулярно гукаючи:
— Без мене не пучинайте, хочу все-все почути!
Страйк тим часом вповні усвідомив, що три білявки, які загнали його у кут на хрестинах, були в справі доскіпливості всього лише аматорками. Трійця на канапі закидала його питаннями не лише про найгучніші його справи, а й про батьків, відсутню ногу та навіть — тут рішучий добрий гумор майже зрадив йому — стосунки з Шарлоттою Кемпбелл.