— Це було дуже давно, — якомога ближчим до люб’язного, але твердим тоном відповів він і розвернувся до Леонарда Гітона: — То ви щойно з Іспанії?
— Так і є, — відповів Леопард, в якого лущився лоб. — Купили хатинку в Фуенхіролі, коли я спродав свій бізнес. Ми там зазвичай зимуємо з листопада до квітня, але…
— Але оцей зламав свою чортову ногу, — сказала Шеллі, нарешті сідаючи поруч із чоловіком, садовлячи песика собі на коліна й пожираючи Страйка очима.
— Чортову, ого, ви її чули, — криво усміхнувся Леонард. Він справляв враження жартівника, який звик верховодити в компанії, але не здавався засмученим через те, що сьогодні окрасою програми виступав Страйк, — почасти, мабуть, через те, що їм із дружиною приємно було побути в ролі імпресаріо, які дістали таку цікавинку для розваги своїх друзів.
— Ти йому скажи, як ти її зламав, — наказала чоловікові Шеллі.
— Та це така історія, — так само усміхнено відповів Леонард, явно бажаючи, щоб його поумовляли.
— Ну ж бо, Леонарде, скажи йому, — захихотіла Ґіліян.
— Я йому сама скажу, — не витримала Шеллі. — Мінігольф!
— Справді? — люб’язно здивувався Страйк.
— Чортів мінігольф! — підтвердила Шеллі. — Я йому казала: «Як, ну як ти примудрився зламати ногу, граючи у мінігольф?»
— Я спіткнувся, — відповів Леонард.
— Ти налигався, — заперечила Шеллі, й аудиторія на канапі запирхала ще дужче.
— Мовчи, жінко, — з удаваною безневинністю відказав Леонард. — Спіткнувся я. З кожним може статися!
— От тільки стається чомусь завжди з тобою! — не відступала Шеллі.
— Завжди вуни так! — пояснила Ґіліян Страйкові, хихотячи й запрошуючи його насолодитися ексцентричним гумором Гітонів. — Вуни завжди такі!
— І ми залишилися в Фуенхіролі, поки він хоч трохи розходиться, — провадила Шеллі. — Не хотів, бачте, летіти отак у літаку й потім спускатися трапом. Дувелося скасувати літні поїздки, але така ціна шлюбу з чоловіком, який примудряється ламати ноги, заганяючи кульку в рота клоуну!
Тріо на канапі зайшлося реготом, з цікавістю поглядаючи на Страйка — чи йому весело? — а Страйк, тримаючи якнайщирішу усмішку, потягнувся по записник та ручку, і в кімнаті запала дзвінка від передчуття тиша. Перспектива обговорення давньої трагічної загибелі дитини нікого не засмучувала, а навпаки — стимулювала.
— Що ж, дуже люб’язно з вашого боку погодитися на зустріч зі мною, — мовив до Гітонів Страйк. — Як я вже казав, мене цікавить розповідь очевидців про те, що сталося в той день на пляжі. Знаю, це було дуже давно, але…
— Ну, ми прокинулися рано, — радо почала Шеллі.
— Щойно розвиднілося, — додав Леонард.
— Та не розвиднілося ще, — заперечила Шеллі. — Темно було.
— Ми мали їхати до Лестера…
— На похорон моєї тітоньки, — уточнила Шеллі.
— Мальтійську болонку так просто кинути не можна, — провадив Леонард. — Боронь Боже що зробить із хатою, якщо залишити, тож нам треба було її перед машиною рузвантажить. З песиками на пляжі в сезон гуляти не можна…
— Але Бетті була як Діллі, така сама масіпуська, а ще ми завжди підбираємо, — спокійно додала Шеллі. За мить Страйк зрозумів, про що вона: про собачі фекалії.
— То ми пішли з нею на пляж, отуди-о, — провадив Леонард, показуючи ліворуч. — І до нас із темряви з криком вибігла дівчина.
— Ох я й перестрашилася, — сказала Шеллі.
— Ми були подумали, то сексуальний злочин чи що, — не без задоволення повідомив Леонард.
— Не пам’ятаєте, що саме вона кричала?
— «Рятуйте, пумужіть, вуна втонула», щось таке, — сказав Леонард.
— «Здається, вуна втонула», — уточнила Шеллі.
— Ми думали, то про субачку. Хто о п’ятій ранку пулізе в Північне море? Вуна була в самій білизні. Мокра як хлющ. — Леонард криво усміхнувся і ворухнув бровами, а Шеллі легенько ляснула чоловіка обнизаною каблучками рукою.
— Поводься пристойно, — сказала вона, пославши Страйку кривий усміх, а тріо на канапі знову зайшлося реготом.
— Вона була не в купальнику?
— У білизні, — криво усміхнувся Леонард. — А холодно було…
Шеллі знову ляснула його, а канапа знову зареготала.
— Я подумала, вуна руздяглася, щоб по субачку пірнути, — пояснила Шеллі. — Навіть не спало на думку, що вуна сама купалася.
— І вона кричала: «Рятуйте, вона потонула»? — уточнив Страйк.
— Щось таке, — відповів Леонард. — А тоді каже: «Ми отам були», — і побігла…
— Не так було, — заперечила Шеллі. — Спершу вуна пупросила викликати берегову охурону.
— Не так було, — заперечив Леонард у відповідь. — Спершу вуна показала нам оте-о.