До автобуса Дзян та ще кілька чоловіків вже вантажили коробки з мерчем УГЦ і скриньки для пожертв з церковним логотипом-серцем. Зайшовши до салону, Робін побачила, що Емілі вже сидить поруч з Амандіпом, тож сама вона сіла поруч із Волтером, просто через прохід від Емі.
Було ще дуже рано, небо над головою перлисто сяяло. Коли автобус виїхав за електричні ворота, Робін накрила хвиля захвату: вона так тішилася нагоді знову побувати у зовнішньому світі, ніби летіла в літаку назустріч фантастичній відпустці. Вона помітила, що права нога Емілі сіпається від нервів.
— Добре, — почав Тайо з голови автобуса, за кермом якого був його брат Дзян. — Кілька слів для тих із вас, хто ще не збирав для нас кошти. Частина з вас працюватиме на ятці з товарами, інші — зі скриньками. Якщо хтось зацікавиться церквою, давайте брошуру. Сьогоднішній прибуток поділимо між нашим соціальним центром для молоді у Норвічі й нашою програмою обізнаності про зміну клімату. У нас є відповідні плакати, але будьте готові відповідати на питання. Пам’ятайте, що кожен контакт з БП — це нагода врятувати душу, тому я хочу бачити максимум позитиву. Будь-яка взаємодія з громадою — шанс показати, як пристрасно ви ставитеся до нашої місії: порятунку світу.
— Направду послухайте слово моє, — гучно промовив Волтер. Він сильно схуд, відколи приєднався до церкви, а його шкіра набула сіруватого відтінку. Балакучість та впевненість, які позначали його на початку перебування на Чапмен-Фарм, зменшились, а руки трохи трусилися.
Минула майже година після виїзду з Чапмен-Фарм, коли автобус перетнув річку Венсем і в’їхав до міста Норвіч. Робін, яка бачила його тільки дорогою на Чапмен-Фарм, відзначила ще більше галькових стін і численні церковні шпилі на горизонті. Яскраві вітрини, білборди та ресторани мали вигляд водночас знайомий і чужий. Так дивно було бачити людей у нормальному одязі, які займалися своїми справами й мали у користуванні власні гроші, телефони, ключі від дверей.
Нині Робін уперше збагнула, скільки сміливості знадобилося Кевіну Пірбрайту, який жив на фермі з трьох років, щоб вирватися на волю й вийти до світу, який мусив здаватися йому чужим і нестерпним і чиїх правил він не знав, без грошей, без роботи, в самому лише спортивному костюмі. Як він спромігся орендувати кімнату, нехай навіть таку маленьку і занедбану? Наскільки важко йому було розібратися, як отримати субсидію, добути ноутбук, почати писати книжку? Скоса глянувши на Емілі, Робін побачила, як заворожено та дивиться за вікно. Наскільки давно її не випускали з центрів УГЦ?
Коли Дзян припаркувався, товари вивантажили, і троє молодиків підняли на плечі важкі частини ятки, яку вони мали поставити. Решта, в тому числі Робін, несла коробки з іграшковими черепашками, солом’яними іграшками, плакатами і брошурами. Тайо з порожніми руками крокував попереду, час до часу підганяючи надто повільну групу. Металеві стовпчики намету подзенькували у брезентовому чохлі.
Діставшись до перехрестя двох пішохідних вулиць, де мала з’явитися купа людей, щойно відчиняться крамниці, молоді люди на диво швидко встановили намет, маючи чималий досвід. Робін допомогла розкласти товари і прикріпити спереду намету лискучі плакати УГЦ.
Вона сподівалася отримати скриньку для пожертв, бо це обіцяло більше свободи. Може, навіть вдалося б прослизнути до крамниці й подивитися газети! Але Тайо наказав їй працювати на ятці разом із Вів’єн. Тим, хто вирушав збирати гроші, він повідомив, що член УГЦ збирає «в середньому» сто фунтів на день. І хоч він не сказав цього прямо, Робін здалося, що збирачі зрозуміли: з меншою сумою повертатися не варто. Вона розпачливо подивилася вслід Емілі та Дзяну, яких поставили у пару.
Коли відчинилися крамниці, повз намет почали проходити люди, яких ставало чимдалі більше. Першу годину Тайо стояв над душею, дивлячись, як Робін та Вів’єн спілкуються з покупцями й критикуючи їх, коли покупців не було. Тайо сказав Робін та Вів’єн, що навіть коли людина вирішила не купувати черепашку чи солом’яну лялечку, слід все одно пропонувати їй скриньку для пожертв на церковні проекти. Ця стратегія виявилася на диво ефективною: більшість охоче вкидали туди кілька монет чи навіть купюру, щоб не почуватися ніяково через відмову від покупки.
Нарешті (на полегшення Робін) Тайо пішов перевіряти, як справи у збирачів зі скриньками. Щойно він відійшов достатньо далеко, Вів’єн розвернулася до Робін і сказала зі звичним акцентом робітничого класу, який зраджував їй, щойно Вів’єн забувалася:
— Аж не віриться, шо Емілі взяли.
— А що таке? — спитала Робін.