Галерея, під дахом якої стояла Робін, була старовинною і досить гарною: з високим скляним склепінням, кахлями в стилі арнуво над вітринами та підвісними ліхтарями, схожими на велетенські дзвоники. Відчайдушно бажаючи дізнатися ще щось про зовнішній світ, Робін пішла уперед, виглядаючи газетярню, аж тут краєм ока помітила якусь білу пляму.
У просвіті між барвистими маріонетками, виставленими у вітрині магазину іграшок, вона побачила голомозу Емілі, що втупилася у полицю з іграшками, ніби загіпнотизована. Скриньку для пожертв вона притискала до грудей. Після секундного приголомшення Робін розвернулася і зайшла до крамниці. Безшумно ступаючи ногами у кросівках, вона обійшла ряд полиць.
— Емілі?
Емілі підскочила і вирячилася на Робін так, ніби вперше її бачила.
— Е-е… там тебе шукають. А ти… а що ти робиш?
Обурення, що інколи проривалося з Емілі гнівом на Чапмен-Фарм, зникло. Вона була біла, мов крейда, і вся трусилася.
— Все добре, — промовила Робін, звертаючись до Емілі так, як зверталася б до дезорієнтованої жертви аварії.
— Тайо сердиться? — пошепки спитала Емілі.
— Непокоїться, — майже не збрехала Робін.
Якби це не було неможливим, вона б вирішила, що Емілі прийняла якусь стимулюючу речовину. Її зіниці були розширені, щока смикалася.
— Я зробила йому… оте… в кімнаті усамітнення… коли їм смокчеш…
— Так, — перебила її Робін, розуміючи, що навколо повно дітей.
— …щоб він мені дозволив поїхати до Норвіча.
— Зрозуміло, — кивнула Робін. Крізь її думки проносилися різні варіанти подальших дій. Можна подзвонити Страйку і попросити забрати Емілі, порадити Емілі подзвонити родичам, якщо вони в неї є поза церквою, сказати їй звернутися до поліції, але всі ці варіанти покажуть, що Робін не віддана УГЦ, і якщо Емілі відмовиться, вийде, що Робін віддасть свою безпеку в руки жінки, яка зараз стояла і нестримно трусилася перед полицями з фігурками «Сильваніан Феміліс».
— Чому ти так хотіла потрапити до Норвіча? — тихо спитала Робін, наперед знаючи відповідь, але бажаючи почути її від Емілі.
— Я хотіла… але я не зможу. Я просто вб’ю себе. Нас про це попереджають. Після восьмого кроку тут неможливо вижити. Мабуть, я ближча до чистого духу, ніж сама знаю, — спробувала засміятися Емілі.
— Я про це не знаю, — сказала Робін, підходячи ближче до неї. — Нічого не знаю про восьмий крок.
— «Я — володар своєї душі», — промовила Емілі, і Робін упізнала мантру Украденого пророка. — Коли твій дух розвинеться по-справжньому, ти вже не можеш повернутися до матеріалістичного світу. Це тебе вб’є.
Очі Емілі метнулася до полиць із фігурками: маленькі тваринки носили людську одіж і стояли сімейними групками батьків і дітей, а за ними були виставлені будиночки та меблі.
— Дивись, — сказала вона до Робін, показуючи на фігурки. — Це все матеріалістичне власництво. Крихітні живі речі і їхні будинки… в коробках… мені тепер теж дорога у ящик, — додала Емілі зі смішком, який обернувся на схлип.
— Що за ящик?
— За погану поведінку, — прошепотіла Емілі. — Справді погану…
Робін швидко метикувала.
— Слухай, — почала вона. — Ми їм скажемо, що ти пішла в туалет, і там тобі стало зле, добре? Ти майже зомліла, якась жінка почала тобі допомагати і не хотіла відходити, поки ти не станеш менш блідою. Я тебе підтримаю… скажу, що коли я зайшла до туалету, та жінка погрожувала викликати швидку. Якщо ми обидві розкажемо одну історію, тебе ж не покарають, так? Я все підтверджу, — повторила вона. — Все буде добре.
— З якого дива ти мені допомагаєш? — не повірила власним вухам Емілі.
— Бо я так хочу.
Емілі жалюгідно потрусила своєю скринькою.
— Я не зібрала потрібну суму.
— Я з цим допоможу. Перекину тобі трохи. Чекай тут.
Робін спокійно залишила Емілі, бо бачила, що та паралізована страхом і нікуди не дінеться. Дівчина на касі теревенила з хлопцем і майже несвідомо передала їй ножиці. Робін повернулася до Емілі і гострим кінцем ножиць відкрила скриньку.
— Частину мені доведеться залишити, бо Вів’єн бачила, що гроші кидали, — пояснила Робін, вигрібаючи купу готівки і пхаючи її до скриньки Емілі. — Ось, бери.
— Чому ти це робиш? — прошепотіла Емілі, дивлячись, як Робін опускає у прорізь скриньки п’ятифунтову купюру.
— Я ж тобі сказала, бо хочу. Чекай тут, я повинна повернути ножиці.
Коли вона повернулася, Емілі не зрушила з місця.
— Ну що, ходімо?
— Мій брат укоротив собі віку, і винні в цьому ми, — смикано сказала Емілі. — Я і Бекка.