— Ти не можеш бути певна.
— Можу. Це ми, ми йому це зробили. Він застрелився. У матеріалістичному світі дуже легко дістати пістолет, — додала Емілі, знервовано поглядаючи на людей, що проходили за вітриною, ніби боялася, що вони озброєні.
— Можливо, це був нещасний випадок, — сказала Робін.
— Ні, не був, точно не був. Бекка змусила мене підписати… дещо. Сказала, що я просто придушила спогади про те, що він нам зробив. Вона завжди так, — відповіла Емілі, швидко й неглибоко дихаючи, — завжди мені казала, що сталося, чого не сталося.
Попри щире занепокоєння через стан Емілі і потребу негайно повернутися до групи, такий початок Робін просто не могла проігнорувати.
— І чого, за словами Бекки, не сталося?
— Я не можу тобі сказати, — відповіла Емілі, переводячи погляд на ряди щасливо попарованих звірів, що усміхалися з огорнутих целофаном коробок. — Дивись, — сказала вона, показуючи на сім’ю з чотирьох паців. — Демонічні свині… це знак, — додала вона, швидко дихаючи.
— Знак чого?
— Того, що я маю стулити пельку.
— Емілі, це просто іграшки, — сказала Робін. — Вони не надприродні, не знаки. Ти можеш мені все розповісти, я тебе не викажу.
— Останній, хто казав мені це у Бірмінґемі, насправді не… не всерйоз… він не…
Емілі заплакала. Похитала головою, коли Робін торкнулася її руки, втішаючи.
— Ні, ні… матимеш проблеми за свою доброту до мене… ти не повинна мені допомагати, Бекка доб’ється, щоб тебе покарали…
— Я не боюся Бекки, — відповіла Робін.
— І дарма, — сказала на це Емілі, глибоко дихаючи, щоб заспокоїтись. — Вона… вона зробить все, щоб захистити місію. Все! Я… я мала б знати.
— Але чим ти загрожуєш місії? — спитала Робін.
— Тим, — відповіла Емілі, втупившись у пару пандочок в рожевому та блакитному підгузках, — що знаю всяке… Бекка каже, я була надто мала, щоб запам’ятати… — А тоді з Емілі посипалися слова: — Я не така вже й мала була, мені було дев’ять, я це знаю, бо після того мене переселили з дитячого гуртожитку.
— Після чого? — спитала Робін.
— Після того, як Дайю стала «невидимою», — відповіла Емілі, тоном ставлячи лапки навколо останнього слова. — Я знала, знала, що Бекка бреше, навіть тоді знала, але я підіграла, бо, — з їй очей полилися сльози, — я любила… любила…
— Ти любила Бекку?
— Ні… не її… байдуже, байдуже… Я не повинна про все це… говорити… забудь це все, прошу.
— Забуду, — збрехала Робін.
— Просто Бекка, — сказала Емілі, намагаючись наново себе опанувати й витираючи сльози, — каже мені, що я весь час брешу… вона не… відколи вона пішла… мені здається, вона тепер інша людина…
— Коли вона пішла? — спитала Робін.
— Дуже давно… Її відправили до Бірмінґема… живі речі розлучають… вони вирішили, що ми занадто близькі… і коли вона повернулася… вона не… вона стала однією з них, вона і слова кривого не хоче про них чути, навіть про Мадзу… Іноді, — додала Емілі, — мені хочеться криком кричати правду, але… це егомотивність…
— Казати правду — не егомотивність, — заперечила Робін.
— Не говори такого, — гикнула Емілі. — Мене саме за це перевели.
— Я прийшла до церкви, щоб пізнати правду, — відповіла Робін. — Якщо це чергове місце, де я не можу її казати, мені тут нема чого робити.
— «Єдина подія у тисячі різних переказів. Лише Благословенне Божество знає правду», — відповіла Емілі, цитуючи «Відповідь».
— Але правда є, — твердо відказала Робін. — Не чиясь думка, не спогад. Правда є!
Емілі дивилася на Робін з якимсь наляканим захватом.
— Ти віриш у неї?
— У кого? В Бекку?
— Ні. В Утоплену пророчицю.
— Я… так, мабуть, вірю.
— І дарма, — пошепки відповіла Емілі. — Вона не була тим, чим вони її називають.
— Про що ти?
Емілі озирнулася на вітрину, а тоді:
— На фермі вона завжди любила секрети і заборонені речі.
— Що за речі?
— Всякі речі в сараї та в лісі. Бекка теж їх бачила. Каже, що я все вигадую, але вона знає, що саме сталося. Я знаю, що вона це пам’ятає, — з відчаєм додала Емілі.
— Що саме Дайю робила в сараї та в лісі? Що ти бачила?
— Не можу тобі сказати, — відповіла Емілі. — Але я знаю, що вона не померла. Знаю!
— Що? — тупо спитала Робін.
— Вона не померла. Вона десь там, уже доросла. Вона не пото…
Емілі зойкнула. Робін озирнулася: з-за рогу полиць виходила жінка у білій футболці і білих штанях, тримаючи за руки двох маленьких крикливих хлопчиків, і Робін зрозуміла, що на мить Емілі переплутала її з кимсь із УГЦ. Тоді хлопчики почали випрошувати іграшки з серії «Паровозик Томас».