— Привіт, — сказав Страйк, — що в тебе?
— Рейні тут ґиґнути пробував. Подумав, шо тобі буде цікаво.
— Що-що він пробував?
— Оте саме, — відповів Шпеник. — Схопив передоз. Тіки шо дзвонив мій друган із Бедфорда.
— Коли це сталося?
— Кілька днів тому. Срака дурнодупа. Скупив і поховав скільки міг пігулок, а тоді всі разом ковтнув.
— Чорт. Він хоч живий?
— Ше дише. В лікарні. Мій друган каже, був весь жовтий і обриганий, коли його знайшли.
— Хтось знає, нащо він це зробив?
— Так, йому тиждень тому подзвонила його жінка. І він одразу почав купувати все шо найшов, а тоді закинувся.
— Гаразд, — мовив Страйк. — Дяка, що повідомив.
— Нема за шо. Стіки всякого коїться оце.
— Що? А, — відповів Страйк, зрозумівши, що Шпеник говорить про Шарлотту. — Так, трохи є. Слухай, ти там своїм копняка не даси? Мені терміново треба щось на Літтлджона.
Страйк поклав слухавку і рушив за Коханчиком і його пані, згадуючи, яким бачив Рейні востаннє — як той відштовхнув фотографії з голими підлітками у масках свиней, а тоді підвівся, блідий і мокрий, щойно почув про Утоплену пророчицю.
Наступні чотири з половиною години він тягався за своїми об’єктами по універмагу.
— Розкрутив її на кілька костюмів і годинник, — повідомив він Барклею, коли той прийшов його підмінити о третій.
— Не там працюю, — зітхнув Барклей. — От би й мені хтось купиу «ролекса».
— Якщо ти здатен глянути тій жінці у вічі й назвати її красунею, ти заслуговуєш на нього.
Потому Страйк вийшов з універмагу і пішов уздовж Оксфорд-стріт, мріючи про кебаб. Він саме переходив дорогу, коли мобільний знову задзвонив. Цього разу номер був незнайомий.
— Страйк.
— Це я, — сказав жіночий голос.
— Хто «я»? — роздратовано спитав Страйк.
— Біжу. Не сердься тільки. Я знову попросила в Ільзи твій номер. Це серйозно, не кидай слухавку!
— Чого тобі треба?
— Це не телефонна розмова. Ми можемо зустрітися?
Поки Страйк вагався, його штовхнув підліток на скейті, від чого Страйку захотілося дати невихованому засранцю такого ляпаса, щоб аж упав.
— Я на Оксфорд-стріт. Можу за двадцять хвилин зустрітися в «Летючому коні», якщо поквапишся.
— Добре, — відповіла вона і поклала слухавку.
Страйк дійшов до пабу за чверть години, і там на нього вже чекала Біжу, яка сіла за високий столик під скляним склепінням, загорнулася в чорне пальто і тримала в руці склянку, в якій на вигляд була вода. Страйк купив собі пінту, вирішивши, щоб більш ніж заслужив, а тоді приєднався до Біжу за столиком.
— Кажи, — мовив він, не вітаючись.
Біжу роззирнулася, а тоді притишено повідомила:
— Хтось напхав Енді в кабінет жучків. Він думає, що це ти.
— Та бляха-муха, — відказав Страйк, розуміючи, що місячну норму непередбачених проблем та завад уже перевищено. — То якийсь довбаний таблоїд зробив. Або його дружина.
— Я йому те саме сказала, — закивала Біжу, а її яскраві очі наповнилися сльозами, — але він мені не вірить!
— А від мене ти чого хочеш?
— Поговори з ним, — схлипнула вона, — прошу.
— Якщо він тобі не вірить, то якого біса має повірити мені?
— Прошу, Корморане! Я… я вагітна!
На якусь мить нутрощі Страйка ніби наповнилися сухим льодом, і жах, вочевидь, проявився у нього на обличчі, бо Біжу поспіхом додала:
— Та не хвилюйся, не від тебе! Я щойно дізналася… це від Енді, але…
Обличчя Біжу пішло зморшками, а тоді вона сховала його в наманікюрених руках. Страйк виснував, що королівський адвокат Ендрю Гонболд не надто зрадів тому факту, що ембріон його роботи угніздився в хірургічно покращеному тілі коханки, яка, на його переконання, встановила в його кабінеті прослуховування.
— Останнім часом у Гонболда був хтось новий? Може, він мав зустріч із кимсь уперше?
— Не знаю, — відповіла заплакана Біжу. — Але думаю, що це клята Матільда. Ти поговориш із ним? Прошу!
— Я про це подумаю, — відповів Страйк. Не з великого співчуття до Біжу, а тому, що йому раптом спало на думку дещо водночас дуже прикре і вельми правдоподібне. Біжу потягнулася до його на стільниці, але Страйк відсунувся. Цей жест неприємно нагадав йому Шарлотту.
— Я тільки хотіла подякувати, — трохи надулася Біжу.
— Не треба. Я нічого не обіцяю.