Страйк вирішив, що знає причину несподіваного зізнання Пат.
— Мене звільнено, так? — спитала вона.
— Ісусе Христе, тільки не плачте, — запротестував Страйк, помітивши, що в неї трусяться губи: на сьогодні йому вистачило й однієї зарюмсаної жінки. — Наскільки я розумію, Літтлджон в курсі?
— Як ви здогадалися? — ахнула Пат.
— Він вас шантажує?
— Тільки зараз почав, — відповіла Пат, дістаючи з сумочки хустинку та витираючи очі. — Сказав, що знає, щойно прийшов до нас на роботу. А я не могла вам сказати, бо мусила б і свій вік назвати, розумієте? Але я оце була в туалеті, а коли зайшла до офісу, він там стояв зі справою Еденсора і, мабуть, збирався фотографувати матеріали, бо в руках у нього був телефон. Я кажу: «Якого це дідька ви робите?» — а він згорнув теку і каже мені: «Ви цього не бачили, а я забуду, що ви пенсіонерка, згода?»
— Як гадаєте, він щось сфотографував?
— Ні, я чула, як він ішов повз туалет. Він би не встиг.
Страйк підхопив кілька шматків картоплі та з’їв, а Пат дивилася на нього. Не дочекавшись від нього жодної репліки, вона знову спитала:
— Мене звільнено, так?
— Ви мали б мені сказати.
Якби я сказала правду, ви б мене не взяли, — відповіла Пат, в якої сльози тепер котилися з очей так рясно, що вона не встигала витирати їх.
— Я не про тоді, а про тепер. Дідько, та не плачте, вас не звільнено. Де я візьму іншу таку менеджерку?
— О-о, — промовила Пат, притиснула хустинку до обличчя й заридала вже по-справжньому.
Страйк підвівся, пішов на бар, узяв склянку портвейну — улюбленого напою Пат — і, повернувшись, поставив портвейн перед нею.
— Якого біса вам заманулося працювати в шістдесят сім років?
— Бо я люблю працювати, — схлипнула Пат, гарячково витираючи обличчя. — Мені вдома нудно.
— Мені теж, — кивнув Страйк, який на барі встиг зробити кілька припущень. — То скільки років вашій доньці?
— Щойно виповнилося п’ятдесят, — промимрила Пат. — Я дуже молодою народила.
— І тому ви мені мало не відкусили голову, коли я поцікавився?
Пат кивнула.
— Вона є на фейсбуці?
— Днями там сидить, — відповіла Пат, тягнучись по портвейн тремтливою рукою.
— У такому разі…
— Так. Я спитаю у Роди. Вона буде рада допомогти, — сказала Пат і зробила ковток із склянки, що дрижала в її руці.
— А де зараз Літтлджон?
— Поїхав. Я переконалася, що його не буде, і тільки тоді вас набрала. Він сів у таксі в кінці вулиці. Дуже не зрадів, що я його заскочила. В нього тижнева відпустка, — додала Пат, висякавши носа. — В Грецію летять.
— Коли я з ним закінчу, він у мене пожалкує, що не лишився, чорти б його вхопили.
Страйк почав їсти свій бургер. Допивши портвейн, Пат сказала:
— Я, мабуть, піду, — мені ще половину графіків на той тиждень робити… дякую вам, Корморане.
— Прошу, — з повним ротом відповів Страйк. Пат пішла.
Страйк чудово розумів, що вчиняє непослідовно. Він поставив на Літтлджоні хрест, виходячи з того принципу, що де одна брехня, там ще й інші, але був певен, що брехня Пат не має під собою фундаментальної нечесності. Навпаки: вона часто-густа була надто чесна на його смак. Коли вона тільки починала працювати в них, Страйк зрадів би будь-якому приводу її здихатися, але з того часу його думка про неї докорінно змінилася, і тепер він би нізащо не хотів її звільняти. Тим не менш, вирішив він, нагрібаючи ще картоплі, із запланованим підвищенням її платні доведеться зачекати. Пробачити — це одна справа, але з погляду менеджменту вкрай некорисно нагороджувати працівників, які зізнаються тільки коли змушені.
Протягом наступних десяти хвилин Страйк їв свій бургер, і ніхто його не чіпав. А доївши, він сам потягнувся по телефон і передзвонив Шпеникові.
— Мені треба знайти, хто дзвонив Рейні перед передозуванням. Ти не знаєш підкупних наглядачів у Бедфорді?
— Підкупні всюди знайдуться, Куше, — зі звичним цинізмом відповів Шпеник.
— П’ять сотень тобі і п’ять сотень тому хлопу, якщо він надасть мені реальну інформацію про цей дзвінок, — безрозсудно сказав Страйк, — і в першу чергу мене цікавить номер, з якого дзвонили.
71
Навіть у серці небезпеки трапляються миті спокою…
І якщо нам стане внутрішньої сили, можливо цими митями скористатися…
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Попри обережні спроби Робін розговорити його, Дзян більше нічого не розповів про Дайю чи Джейкоба, поки вони разом шукали перламутрову рибинку Мадзу, і так само не сказав, що за людина повернулася на Чапмен-Фарм по довгій відсутності. Зате вона напевно дізналася, що внутрішнє життя Дзяна спирається на дві турботи: на образу за те, що брат так високо піднявся, а він мусить вдовольнитися роллю чорнороба та водія, та на хворобливий інтерес до сексуального життя інших вірян, який, вочевидь, походив від фрустрації через те, що його самого до «кімнат усамітнення» не допускали. Втім, їхня зустріч у лісі помітно покращила ставлення Дзяна до Робін, і це вже тішило, бо Робін розуміла, що потребує всіх союзників, яких може знайти.