А з іншого — сильна, енергійна особистість. Поза семінарами з доктрини ти кидаєш виклик авторитетам і опираєшся глибшому зануренню у вчення церкви. Ти демонструєш сильну матеріалістичну схильність до важливості тіла замість духовних потреб. Звідки ці суперечності, Артемідо?
Робін, у якої завдяки їжі та воді побільшало сил, відповіла:
— Я стараюся вчитися і змінюватися. До церкви я дуже любила сперечатися. Саме тому мій наречений мене покинув. Мабуть… мабуть, моє фальшиве «я» нікуди не зникло і тримає мене.
— Дуже гарна, чітка, дотепна відповідь, — знов усміхнувся Вейс.
— Я стараюся бути чесною, — сказала Робін. Вона подумала, чи не допоможуть сльози переконати Вейса в її щирості. Після всіх потрясінь минулої години заплакати буде зовсім не важко.
— Чув, — мовив Вейс, — що єдиний випадок, коли ти показала інтерес до суперечки про церковну доктрину, мав місце у розмові з юним Віллом на городі.
— Я з ним не сперечалася, — якомога сумирніше відповіла Робін. — Я помилилася, а він мене виправив. Власне, це сталося кілька разів.
— А, он як… Віллові краще вдається запам’ятовувати доктрину, ніж утілювати її в життя, — знов усміхнувся Вейс. — Він розумний юнак, але досі не досягнув чистого духу, тому що раз у раз затинається на шостому кроці. Тобі відомо, що цей крок означає?
— «Чистий дух знає, що прийняття важливіше за розуміння», — процитувала Робін.
— Дуже добре, — кивнув Вейс. — Матеріаліст шукає розуміння, а чистий дух — істину. Де матеріаліст бачить суперечності, чистий дух усвідомлює, що різні концепції та ідеї є частинами цілого, осягнути яке здатне лише Божество. Вілл не може звільнити себе від прихильності до матеріалістичної концепції знання. Він старається, іноді майже досягає успіху, але тоді знову відкочується назад.
Вейс зазирнув Робін в обличчя, але вона утрималася від коментарів, розуміючи, що небезпечно показувати особливу цікавість до Вілла. Зрозумівши, що вона нічого не скаже, Вейс провадив:
— А ще ти кинула виклик Дзянові, коли він напоумляв Емілі на городі.
— Так, — кивнула Робін, — я зреагувала інстинктивно…
— «Інстинктивно», — повторив Вейс, — це вельми цікаве слово, яке дуже люблять матеріалісти. Тільки коли людство звільниться від низьких емоцій, що їх ми кличемо інстинктами, у нас буде шанс перемогти зло. Але твій… інстинкт, як ти його називаєш, Артемідо, здається, особливо збуджують Бунтарі.
— Я не розумію, що це означає, — сказала Робін.
— Вілл. Емілі. Навіть маленька мишка Лін має схильність до Бунту, — відповів Вейс.
— Та я їх майже не знаю, — відповіла Робін.
Кілька секунд Вейс мовчав. Він доїв усю їжу зі своєї тарілки, тоді поплескав по губах лляною серветкою і сказав:
— Я чув, що ти мала важке Одкровення. Маніфестувалася Дайю.
— Так, — відповіла Робін.
— Вона це робить, — мовив Вейс, — коли відчуває, що церкві щось загрожує.
Він дивився на Робін уже без усмішки, а вона змусила себе не відводити очей і тримати вираз подиву, а не паніки. Великі сині очі Вейса були непрозорі.
— Ти ж… не думаєш, що я загрожую церкві?
Ці слова прозвучали пошепки, і Робін навіть не прикидалася. Їй справді стиснуло горло.
— Що ж, побачимо, — без усмішки відповів Вейс. — Підведися для мене.
Робін опустила ніж та виделку на тарілку і встала.
— Сюди, — звелів Вейс, відходячи від канапи у центр килима та кімнати, подалі від меблів.
Тепер вони стояли лицем до лиця. Робін не знала, що буде: інколи Бекка чи Мадзу показували їм прості рухи з йоги під час медитацій, і з пози Вейса здавалося, що він даватиме подібні настанови.
Секунд із десять він холодно дивився на неї, а тоді простягнув руки і поклав їй на перса, свердлячи її очі поглядом. Робін завмерла, відчуваючи чистий шок. Вона ніби дивилася на своє тіло збоку, ледь відчуваючи пестощі Вейса.
— Тільки дух має значення, — промовив Вейс. — Тіло неважливе. Згодна?
Робін автоматично відповіла «так» чи принаймні спробувала це зробити, але з її вуст не злетіло ані звуку.
Вейс прибрав праву руку з її перса, поклав натомість на міжніжжя і почав рухати нею.
Щойно Робін відскочила від нього, двері за її спиною прочинилися. Вони з Вейсом синхронно озирнулися, він опустив руку, якою торкався її грудей. До кімнати ввійшли Бекка та Мадзу, — перша в однострої, друга у довгих білих шатах. Із розпущеним чорним волоссям вона здавалася відьмою-нареченою. Коли двері відчинилися, з другого поверху почувся плач маленької Їсінь.
Важко було сказати, котра з жінок дивилася більш розлючено та обурено. Ні Мадзу, ні Бекка не засвоїли уроків про матеріалістичне власництво: видно було, що їх обох збісило видовище рук Вейса на тілі Робін. Минуло кілька мовчазних застиглих митей, а тоді Бекка промовила тонким крижаним голосом: