— Ровено, з тобою стався нещасний випадок?
— Так, — відповіла Робін. Розмовляти було нестерпно, біль у щелепі піднімався до скроні. — Я послизнулася і впала.
— Де це сталося?
— У кімнаті усамітнення.
— З ким ти була в кімнаті усамітнення? — забажала знати Бекка.
— З Віллом Еденсором, — відповіла Робін.
— Вілл запропонував духовне єднання чи ти?
— Я, — відповіла Робін, знаючи, що у пральні багато хто бачив, як вона підходила до Вілла.
— Зрозуміло, — сказала Бекка. Та не встигла вона додати щось іще, як у дверях храму з’явився силует, у якому Робін, чиє серце застукотіло втричі швидше, впізнала вбраного у шовкову піжаму Джонатана Вейса. Приховані софіти храму світили на нього, коли він ішов до них, усміхаючись.
— Дякую за твоє служіння, Бекко, — промовив він, склавши руки і вклонившись.
— А я за твоє, — відповіла Бекка, тепер блаженно усміхаючись, і теж вклонилася.
— Добрий вечір, непорочна Артемідо… але що сталося? — промовив Вейс, пальцем торкаючись підборіддя Робін і повертаючи її обличчя до світла. — Нещасний випадок?
Так само не уявляючи, чи не грає він із нею в свою гру, як вона не мала про це гадки тоді в садибі, Робін крізь зціплені зуби відповіла:
— Так. Я послизнулася і впала.
— У кімнаті усамітнення, — додала Бекка, чия усмішка згасла, коли Вейс назвав Робін «непорочною Артемідою».
— Он як? — мовив Вейс, легенько проводячи пальцем по набряклому синцю. — Що ж, це поворотний момент, авжеж, Артемідо? І кого ти обрала для єднання?
— Вілла Еденсора, — відповіла Бекка, не даючи цього зробити Робін.
— Боже, — тихо промовив Вейс. — Цікавий вибір після всього, що я розповів тобі про нього на нашій минулій зустрічі.
Робін не була певна, що зможе відповісти, навіть якби хотіла цього. У роті знову страшенно пересохнуло, а Вейс досі тримав її обличчя піднятим до світла, і від цього було боляче.
— Ну, біжи вечеряти, — мовив Вейс, ще раз питально зазирнувши їй в очі. — Я маю розмову до Бекки.
— Дякую, — видушила з себе Робін.
— Дякую, Тату Джею, — виправила Бекка.
— Дякую, Тату Джею, — пробурмотіла Робін.
Вона пішла геть якомога швидше. Зі сходів храму вона побачила, що на неї вже чекають двоє зі звичних охоронниць, тож мусила піти з ними до їдальні.
«Сьогодні вночі, — пообіцяла вона собі, — ти втечеш».
Це, звісно, якщо її не покличуть до садиби відповідати за себе. Споживаючи свою локшину, Робін щомиті чекала, що хтось торкнеться її плеча, але цього не відбувалося. Дехто поглядав на її опухле й синє обличчя, але ніхто не питав, що сталося. І добре, бо розмовляти було боляче, і хотілося лишатися у спокої.
Після вечері Робін з рештою жінок пішла до гуртожитку. Коли вони вийшли на подвір’я, з переднього краю групи почулися здивовані зойки.
У сутінках на сходи храму піднімалися шістнадцять юних дівчат у довгих білих шатах і з запаленими смолоскипами в руках. Цікаві зупинилися подивитись, а дівчата стали по двоє на кожній із восьми сходинок, розвернулися до подвір’я і мовчки завмерли. Відблиски полум’я грали на їхніх обличчях. Очі дівчат підмалювали темними тінями так, ніби косметику розмила вода, і це справляло дуже моторошне враження.
— Відлік до Маніфестації, — сказала якась жінка за спиною Робін.
— Довго вони так стоятимуть? — спитав голос, у якому Робін впізнала Пенні.
— Тільки цю ніч. Завтра настане черга хлопчиків. Потім — принципалів.
Ідучи до гуртожитку, Робін відчувала чорний жах. Якщо протягом наступних трьох ночей члени церкви стоятимуть на чатах перед храмом, у неї немає жодних шансів непомітно покинути гуртожиток. Схопивши піжаму, Робін пішла до ванної, замкнулася в кабінці, де знайшла закривавлену Лін, і сіла на кришку унітазу, змагаючи бажання розридатися. Її жахала непевність того, що станеться далі.
Двері ванної за дверцятами кабінки прочинилися, почулися звуки — жінки чистили зуби, відкривали крани. Знаючи, що кабінка потрібна іншим, Робін підвелася, вийшла, пройшла до спального приміщення і почала переодягатися в піжаму.
— О Боже мій! Дивіться!
Кричали на іншому кінці спальні. Група жінок кинулася до вікна. Хтось ахав, інші притискали долоні до вуст.
— Що там? — і собі помчала до вікна Маріон Гакслі. — Це вона?
— Так… так… дивіться!
Робін скочила на ліжко, щоб визирнути над їхніми головами. Посеред поля, через яке Робін так часто ходила поночі, нерухомо стояла маленька осяйна фігурка у мокрій білій сукні. Ще кілька секунд вона яскраво сяяла, а тоді зникла.