І ось нарешті у щілині провернувся ключ, і до кімнатки ввійшли четверо: Джонатан, Мадзу, Тайо та Бекка. Вейс сів навпроти Робін. Решта троє стали під стінкою, спостерігаючи.
— Як гадаєш, чому Дайю така незадоволена тобою, Ровено? — тихо і розважливо, ніби засмучений учитель, спитав Вейс.
— Не знаю, — прошепотіла Робін.
Вона б усе віддала за можливість зазирнути Вейсові у голову й дізнатися, що йому вже відомо.
— Насправді знаєш, — м’яко відповів Вейс.
На хвилину запала тиша. Нарешті Робін промовила:
— Я думала про те, щоб… піти.
— Але це не розсердило б Дайю, — зі смішком відказав Вейс. — Члени церкви можуть вільно йти. Ми нікого не примушуємо. Ти ж знаєш про це, правда?
Робін вирішила, що він грає на камеру під стелею, яка, мабуть, також записувала й звук.
— Так, — відповіла вона. — Мабуть, так.
— Ми тільки просимо, щоб члени церкви не намагалися маніпулювати іншими і не поводилися з ними жорстоко, — мовив Вейс.
— Я, здається, нічого такого не робила, — сказала на це Робін.
— Не робила? — спитав Вейс. — А як же Вілл Еденсор?
— Я не розумію, про що ти, — збрехала Робін.
— Сходивши з тобою до кімнати усамітнення, — сказав Вейс, — він попросив папір і ручку, щоб написати людині, яку колись називав матір’ю.
Із відчайдушним зусиллям Робін прикинулася збентеженою.
— Чому? — спитала вона.
— Ми якраз і хочемо, щоб ти нам… — різко почав Тайо, але його батько підняв руку, закликаючи сина мовчати.
— Тайо… нехай сама скаже.
— Ох… — повагом промовила Робін, ніби щойно згадавши. — Я і справді сказала йому… о Боже, — додала вона, щоб виграти час. — Я сказала йому, що… ви розсердитеся, — мовила вона й дозволила собі знову заплакати.
— Тільки несправедливість викликає мій гнів, Ровено, — тихо промовив Вейс. — Якщо ти вчинила несправедливо… несправедливо щодо нас чи щодо Вілла… за це буде покута, але пропорційна до переступу. Як учить нас «Ї Цзін», не можна стягувати покарання неправедно. Воно має обмежуватися об’єктивною пересторогою проти невиправданої надлишковості.
— Я сказала Віллові, — відповіла Робін, — що підозрюю, що наші листи не передають назовні.
Мадзу тихо зашипіла. Бекка похитала головою.
— Чи було тобі відомо, що Вілл підписав декларацію про відмову від спілкування зі своєю родиною? — спитав Вейс.
— Ні, — відповіла Робін — Деякі члени церкви, як-от Вілл, із власної волі підписують декларацію, в якій відмовляються від отримання листів від колишніх живих речей. Крок п’ятий: зречення. У таких випадках церква ретельно зберігає листи, які такий вірянин може за бажання переглянути коли завгодно. Вілл ніколи не просив про це, тож його листи ми просто складали.
— Я про це не знала, — сказала Робін.
— Тож чому він так зненацька захотів написати матері по чотирьох роках без спілкування?
— Не знаю, — відповіла Робін.
Вона тремтіла й гостро усвідомлювала, що мокра ряса прозора. Чи можливо, що Вілл приховав від них більшу частину розмови з нею? Причини не казати, що в Робін є ліхтарик, він точно мав у світлі покарання за те, що не доніс раніше. Може, він і влаштоване нею випробування його віри приховав?
— Ти впевнена, що у кімнаті усамітнення не казала Віллові нічого, що б викликало в нього тривогу за жінку, яку він колись називав матір’ю?
— Та чого б я говорила про його матір! — з відчаєм вигукнула Робін. — Я… я тільки сказала, що листа від моєї сестри, здається, передали мені не одразу по отриманню. Мені дуже шкода, — провадила вона, знову дозволяючи собі заплакати, — я не знала про декларації з відмовою від спілкування. Тепер зрозуміло, звідки у Мадзу в кабінеті стільки листів. Мені шкода, так шкода!
— Травма у тебе на обличчі, — провадив Вейс. — Як ти її дістала насправді?
— Вілл відштовхнув мене, хотів вийти, — відповіла Робін. — І я впала.
— Враження таке, що Вілл розсердився. За що він розсердився на тебе?
— Йому не сподобалося, що я заговорила про листи, — відповіла Робін. — Він це прийняв якось дуже близько до серця.
Виникла коротка пауза, протягом якої Джонатан перезирнувся з Мадзу. Робін не наважувалася підняти очі ні на нього, ні на неї. Вона відчувала, що в перекошених очах Мадзу прочитає свою долю.