Як Страйк і очікував, напряму з відділком зв’язатися не вийшло. Поки Робін на краю ліжка пояснювала оператору причину дзвінка й описувала стан і місце перебування хлопчика на ім’я Джейкоб, Страйк написав на папірці: «Ми тут: Фелбріґґ-Лодж, гостьовий будиночок Ожиновий», і передав їй. Робін з готовністю зачитала свою адресу. Поки вона розмовляла, Страйк написав Мідж, Барклею, Шаху та Пат.
Зі мною. З нею все добре.
Останнє речення здалося Страйку не надто правдивим — хіба що в найширшому сенсі відсутності важких фізичних травм.
— Вони пришлють сюди когось поговорити зі мною, — нарешті сказала Робін Страйкові, поклавши слухавку. — Кажуть, протягом години.
— Матимеш час поїсти, — відповів Страйк. — Я саме писав усім, що ти на волі, поки вони не повсиралися від тривоги.
Робін знову розплакалася.
— Вибач, — вкотре за сьогодні видихнула вона.
— Хто тебе вдарив? — спитав Страйк, показуючи на фіолетово-жовті синці на лівому боці її обличчя.
— Що? — перепитала Робін, намагаючись перепинити потік сліз. — А… Вілл Еденсор.
— Що?!
— Я сказала йому, що його мати померла, — з жахом відповіла Робін. — Дарма… чи… не знаю, може, і не дарма… Я намагалася достукатися до нього… кілька днів тому… там було або це, або секс із ним… вибач, — повторила вона, — стільки всього сталося зі останні кілька днів…
Вона ахнула.
— Страйку, я так співчуваю щодо Шарлотти.
— Звідки ти в біса це дізналася? — ошелешено спитав Страйк.
— Побачила вдень у старій газеті… це так жахливо…
— Сталося як сталося, — відповів Страйк, якому наразі значно більше за Шарлотту була цікава Робін. Його мобільний за-дзижчав.
— Це Барклей, — сказав Страйк, прочитавши повідомлення. — «Слава сраці», пише.
— О, Сем, — схлипнула Робін, — я його бачила минулого тижня… минулого ж, так? Стояла і дивилася на нього з лісу… треба було йти вже тоді, але мені здавалося, що я мало дізналася… вибач, я весь час плачу, не знаю, чому…
Страйк сів поруч із нею на ліжко і знов обійняв за плечі.
— Вибач, — повторила вона, притискаючись до нього. — Вибач, будь ласка…
— Та годі вибачатися.
— Це… від полегшення… мене замкнули в ящику… і Джейкоб… і Маніфестація, це був просто… — Робін знову ахнула, — …а Лін, що з Лін, ви її знайшли?
— Пат обдзвонила лікарні, але в них її немає, — відповів Страйк, — хіба що її туди поклали під іншим іменем, але…
Його мобільний знову задзижчав.
— Мідж, — повідомив він і прочитав повідомлення вголос: — І «Слава сраці».
Телефон задзижчав утретє.
— Шах. «Слава сраці». Слухай, може, їм словники подарувати на Різдво?
Робін засміялася і зрозуміла, що не може припинити, хай навіть з очей текли сльози.
— Зажди, — сказав Страйк, мобільний якого знову задзижчав. — У нас виняток. Пат пише: «Справді все добре?»
— Ох… я люблю Пат, — сказала Робін, сміх якої знову перетворився на схлипування.
— Їй шістдесят сім, — повідомив Страйк.
— Що — шістдесят сім?
— Я те саме спитав, коли вона сказала. Шістдесят сім років.
— С-серйозно? — спитала Робін.
— Так. Але я її не звільнив. Подумав, що ти на мене розсердишся.
У двері постукали, і Робін аж підскочила, ніби почула постріл. — Це просто твій бренді, — пояснив Страйк, підводячись.
Взявши склянку в люб’язної готельної працівниці, передавши її партнерці і знову сівши на ліжко, Страйк сказав:
— І до інших новин: Літтлджон виявився шпигуном. З «Паттерсон Інкорпорейтед».
— О Боже мій! — озвалася Робін, саме пригубивши бренді.
— Та не кажи. Але є й хороша новина: він воліє працювати на нас і запевняє, що дуже надійний та вірний.
Робін розреготалася, хоча так само не могла стримати сльози. Страйк, який навмисно розповідав їй про життя за межами Чапмен-Фарм замість розпитувати про те, що відбувалося на фермі, теж сміявся, а сам мовчки відмічав усе те, що Робін уже встигла сказати йому про ці останні кілька днів: «мене замкнули в ящику… або це, або секс із ним… і Маніфестація, це був просто…»
— І Мідж на мене заїлася, бо я вирішив, що вона щось занадто зблизилася з Ташею Майо.
— Страйку!
— Не хвилюйся, Пат мене вже насварила. Вона колись знала іншу лесбійку, тож тепер розбирається в питанні.
У сміху Робін мерехтіла нотка істерики, але Страйк, розуміючи цінність гумору у мить жахіття та необхідність показати Робін, що вона справді повернулася до зовнішнього світу, продовжив інформувати її про те, як велося агенції за її відсутності, аж у двері знову постукала працівниця, яка принесла суп і сендвічі. Робін зробила кілька ковтків супу з таким виглядом, ніби не їла кілька днів, але за пару хвилин відклала ложку й відставила миску на столик при ліжку.