— На жаль, не зможу прийти, — сказала Робін. — Раян купив квитки до театру.
— А, — відповів Страйк і потягнувся по електронку. — Ну, я мав тебе запросити.
— Вибачай, — сказала Робін.
— Та нічого, в тебе ж вихідний, — запевнив Страйк.
— Насправді я зараз у перукарні, — сказала Робін, бажаючи показати, що займається справою, хоч і не зможе сьогодні зустрітися зі Страйковим знайомим із поліції.
— Справді? І який буде колір?
— Ще не знаю, — відповіла Робін. — Щойно сіла в крісло.
— Гаразд. Я ще хотів спитати, чи в тебе вийде завтра прийти до Прюденс. Вона радо позичить тобі одяг.
«Якщо, звісно, Мерфі не придбав квитки до, бляха, опери».
— Це було б чудово, — сказала Робін. — Де вона живе?
— Строберрі-Гілл. Я тобі скину адресу. Там і зустрінемось, я до п’ятої на хвості у Біґфута.
Погодивши план, Страйк поклав слухавку і насупився, затягуючись вейпом. Думка про те, що Мерфі купує квитки в театр, зіпсувала йому настрій; це показувало небезпечне старання. Вони вже вісім місяців разом, отже, поліціянт не мав би вже прикидатися, що хоче дивитися п’єси замість того, щоб гарно поїсти і перейти до сексу. Спершись на партнерський стіл, Страйк підвівся і пішов до приймальні, де офісна менеджерка Пат щось наклацувала на комп’ютері. Вочевидь, вона частково почула його розмову з Робін крізь прочинені двері, бо спитала, за звичкою не випускаючи з зубів електронну сигарету:
— А чого він Біґфут?
— Бо це і є Біґфут, — викапаний єті, — відповів Страйк, наливаючи води у чайник. Чоловік, про якого йшла мова, був багатим власником компанії, що торгувала програмним забезпеченням, а його дружина вважала, що чоловік учащає до секс-працівниць. Страйкові під час останнього стеження довелося їхати з ним у ліфті, тож він міг засвідчити, що чолов’яга не лише височезний, волохатий та розхристаний, а ще й смердить так, ніби від останнього миття лишилися хіба туманні спогади.
— От дивно, то є бороди, то нема, — зронила Пат, продовжуючи клацати.
— Це називається гоління, — пояснив Страйк, беручи горнята.
— Ха-ха, — озвалася Пат. — Я про моду. Бакенбарди всякі.
У Страйка в голові піднявся непроханий спогад про Малкольма Кровтера біля вогнища у Форджмен-Фарм: на колінах у Кровтера сиділо мале дівча, яке той запрошував погладити його вуса.
— Чай будете? — спитав Страйк, проганяючи цей образ.
— Наливайте, — відповіла Пат низьким шорстким голосом, через який по телефону її часто плутали зі Страйком. — Ота жіночка Гарґрівз, до речі, досі не сплатила за інвойсом.
— Подзвоніть їй, — сказав Страйк, — і скажіть, що треба розрахуватися до кінця місяця.
— Це ж у понеділок.
— А вона мільйонерка.
— Що більше грошей, то довше тягнуть.
— Не без того, — погодився Страйк, поставив біля Пат горня із чаєм, а тоді повернувся до кабінету й зачинив по собі двері.
Наступні три години від присвятив пошукам зниклого батька названої падчерки Шпеника. Протягом останніх п’ятьох років чоловік змінив чимало адрес, але зрештою Страйк дійшов висновку, що той користується другим іменем — можливо, щоб уникати сплати аліментів — і мешкає в Гекні. Якщо це і справді був той, кого Страйк шукав, то працював він далекобійником — зручна професія для людини, яка не хоче виконувати батьківські обов’язки.
Відправивши Деву Шаху, підряднику агенції, листа з проханням влаштувати стеження за тією адресою у Гекні й дізнатися, хто там буває, Страйк вирушив на зустріч із Еріком Вордлом.
Страйк вирішив, що звичайний дешевий ресторан не покращить настрою його приятеля з поліції настільки, щоб той погодився поділитися даними перепису населення. Тож він замовив столик у розкішному «Цинамон-клубі», до якого треба було їхати на таксі.
Колись у цьому приміщенні була Вестмінстерська бібліотека, тож численні столики з білими скатертинами стояли у великій залі з гарною вентиляцією і підпертими книжковими полицями стінами. Страйк прибув перший, зняв піджак, розпустив краватку, замовив пінту і засів читати новини з телефона. Вордла він помітив тільки тоді, коли тінь поліціянта впала на столик.
— Це щось дуже круто після «Бомбей-Балті», — зауважив він, сідаючи перед Страйком.
— Справи останнім часом ідуть добре, — озвався той і сховав телефон у кишеню. — А ти як?
— Потихеньку, — відповів Вордл.
Коли вони познайомилися, Вордл випромінював юнацький шарм. Він і досі мав непоганий вигляд, але густа чуприна помітно поріділа, і постарішав він ніби більше, ніж на ті шість років, що минули. Страйк знав, що борозни біля губ і очей Вордла прорізала не лише важка праця; він втратив брата, а пів року тому Ейпріл, дружина, пішла від нього, забравши тримісячну дитину.