— І ТИ ЛЕЖИ! — гаркнув Барклей, чий власний Франк спробував ударити його по яйцях, а натомість отримав черевиком у діафрагму.
— О Боже мій, — пробурмотіла Таша, піднімаючи молоток. Вона подивилася на стогнучу жертву Барклея, яка скрутилася в позу ембріона, тоді на Страйкову — нерухому. — А він… ви його вирубили?
— Ні, — відповів Страйк, який саме побачив, як чоловік у балаклаві совається. — Прикидається, придурок. Це називається застосування сили в розумних межах, скотино, — додав він, звертаючись до постаті на землі, а тим часом прибігла Мідж з кількома чорними пластиковими стяжками.
— І за поліцію самим не треба дбати, — прокоментував Барклей, озирнувшись на собачника з кокер-спанієлем, який завмер, споглядаючи сцену.
— Тим краще, — сказав Страйк, зводячи разом зап’ястки свого Франка, який пручався, вже не прикидаючись непритомним. Стягнувши йому руки пластиком, він зняв з чоловіка балаклави і побачив знайоме високе чоло, примружені очі й залисини.
— Що, — спитав Страйк, — не на це ти розраховував, га?
Несподівано високим голосом чоловік відповів:
— Вимагаю мого соціального працівника!
Страйк здивовано зареготав.
— На тобі, паскудо, — сказав Барклей, який натягнув стяжки на свого Франка і теж зняв із нього балаклаву, від чого молодший брат розридався.
— Я нічого не зробив. Я не розумію.
— Стули писок, — сказав йому Барклей, а тоді озирнувся на Страйка: — Робота ніг — клас, особливо як на хлопа, в якого нога всього одна.
— Дяка, — озвався Страйк. — Що ж, тепер… — Його мобільний знову задзвонив. — Та бляха-муха. Надзвонює як… що? — різко спитав він, прийнявши виклик із незнайомого номера.
На очах у Барклея, Мідж і Таші в Страйка витягнулося обличчя.
— Куди? — спитав він. — Добре… я виїжджаю.
— Що сталося? — спитала Мідж, коли Страйк закінчив розмову.
— Це батько Робін. Її забрали на допит.
— Що-о?
— Впораєтесь із цією парочкою до приїзду поліції?
— Та вже так. Маємо молоток, — відповіла Мідж, забираючи його в Таші.
— І то правда, — сказав Страйк. — Розповім, що сталося, щойно знатиму сам.
І він пішов геть так швидко, як дозволяло праве коліно, яке тепер смикав біль.
94
У дію вступають таємні сили, що зводять разом тих, хто має бути разом. Нам слід скоритися цьому тяжінню; тим ми не скоїмо помилок.
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
До поліційного відділку, куди забрали Робін, Страйк їхав годину. Шукаючи місце, де припаркуватися, він проминув трьох людей, які стояли перед квадратною кам’яною будівлею і сварилися між собою. Знайшовши собі вільне місце і пішки повернувшись до відділку, Страйк упізнав у трійці Робін і її батьків.
— Страйку, — з полегшенням промовила Робін, помітивши його.
— Добрий день, — сказав Страйк, простягаючи руку Майклу Еллакотту, високому чоловіку в окулярах з роговою оправою. — Вибачте, що не одразу відповів. Мав абсолютно невідкладну справу.
— Що сталося? — спитала Робін.
— Франки нарешті наважилися на гранд-фінал. А що…
— Ми веземо Робін додому, — втрутилася Лінда. — Вона вже достатньо…
— На Бога, мамо, — сказала Робін, скинувши руку Лінди зі свого плеча, — мені треба розповісти Корморану про те, що сталося.
— Він може поїхати до квартири, — відповіла Лінда таким тоном, наче це була велика люб’язність, на яку Страйк не заслуговував.
— Я в курсі, що він може поїхати до квартири, — моєї, до речі, — відповіла Робін, якій від поведінки матері швидко уривався терпець, — але він туди не поїде. Ми з ним підемо кудись випити. Тримайте мої ключі.
Робін тицьнула їх батькові в руку.
— Візьміть таксі, а мене потім Корморан завезе. О, дивіться, якраз і кеб нагодився.
Робін підняла руку, і чорне таксі зупинилося.
— Але я вважаю, що… — почала Лінда.
— А я іду в паб із Кормораном. Мамо, я розумію, що ти хвилюєшся, але ти нічого не можеш із цим вдіяти. Я сама маю розібратися.
— Твоя мама має право хвилюватися, — сказав Страйк, але холодне обличчя Лінди виразно показувало, що підлеститись не вийде. Коли батьки нарешті сіли в таксі, Робін дочекалася, коли машина справді від’їде, і тільки тоді зітхнула із полегшенням.
— Просто, трясця, неймовірно!
— Правду кажучи…
— Мені дуже, дуже, ДУЖЕ треба випити.