— А шо вона? — хрипким від сліз голосом спитала Абіґейл.
— Коли ми розмовляли, ти згадувала, що твій батько з нею подружився.
— Було таке, — відповіла Філіппа.
— Вона бувала на фермі, правильно?
— До брательника заходила, так, — відповіла Абіґейл, явно стараючись говорити нормально. — А шо ти робиш на А40?
— Іду до Торнбері.
— Навіть не чула про таке. Ну гаразд… Їдь собі.
Страйк не встиг нічого відповісти, як вона вже поклала слухавку. Він розвернувся до Робін.
— Що скажеш?
— Скажу, що вона права, — відповіла Робін. — Треба їхати.
Вона запустила двигун і, дочекавшись просвіту в потоці машин, знову виїхала на трасу.
Хвилин п’ять вони їхали мовчки.
Бажаючи створити більш приємну атмосферу, Страйк зрештою почав:
— Я не планував говорити з нею про кошмар. Мені тепер соромно.
— А Флора Брюстер на співчуття не заслуговує? — холодно спитала Робін.
— Добре, — наїжачився Страйк, — я на кілометр не підійду до довбаної Брюстер, але оскільки це ти в нас пережила всі чортові жахіття Чапмен…
— Я ніколи не називала це жахіттями, я не ставлю себе на один щабель із жертвами воєнних злочинів чи…
— Та бляха-муха, я не кажу, що ти перебільшуєш, я кажу, що оскільки є свідок справжнього убивства, яке вони скоїли, і…
— Насправді, — сердито відказала Робін, — Абіґейл Ґловер тобі просто ближча за Флору Брюстер, от тобі й соромно, що довів її до сліз, але…
— В якому сенсі Абіґейл Ґловер мені «ближча»?
— Сама себе витягнула з пекла, пішла в пожежну службу, прикидається, що нічого…
— Якщо тобі від цього полегшає, то вона майже алкоголічка і, здається, має нездорову схильність до проміскуїтету…
— Хріна з два мені від такого полегшає, — зовсім розлютилася Робін, — але ти аж так не терпиш багатих людей! Ти так строго судиш Флору, бо вона може собі дозволити послуги Прюденс і «сидить на дупі», а насправді…
— Ні, я мав на увазі, що Брюстер малює замість…
— А що, коли вона настільки психічно нездорова, що не знає, насправді то було чи ні? Ти ж не став тиснути на Абіґейл, щоб детальніше описала ті пістолети?
— Так вона їх і не малює, і не викладає в інтернет із логотипами УГЦ! Не така вже твоя Брюстер хвора, — вистачило клепки залягати на дно, коли я спитав про Дейрдре Догерті. Зрозуміла якимсь чином, що отримала забагато уваги!
На це Робін не відповіла, холодно втупившись у дорогу перед собою.
У салоні встановилася крижана атмосфера. Партнери думали кожен про своє — невтішне. Страйк щойно мав неприємний досвід, коли було викрито його власні упередження. Хай що він казав Робін, насправді він намалював собі незугарний образ молодої жінки, яка намалювала труп Дейрдре Догерті, і — правду кажучи (хоч він не збирався казати цю правду вголос) — він і справді зарахував її до категорії жінок, що ходять на сеанси рейкі до шарлатанської клініки доктора Джова, не кажучи вже про дітей його батька, які жили на його гроші й могли собі дозволити дорогих лікарів і терапевтів за першої потреби й не мусили працювати, захищені від реалій світу своїми трастовими фондами. Мабуть, панянка Брюстер і справді постраждала, але також мала вдосталь часу обміркувати побачене на Чапмен-Фарм під новозеландським сонечком, і замість прагнути правосуддя для нещасної потопельниці і для дітей, які втратили матір, сиділа собі у затишній квартирі в Строберрі-Гіллі й малювала малюночки.
Думки Робін були занепокійливими на інший штиб. Вона не цуралася того, що щойно висловила своєму партнеру, але водночас неприємно чітко розуміла (хоч і не планувала визнавати), що підсвідомо прагнула сварки. Якась її частина прагнула зіпсувати приємність товариства Страйка у «лендровері», адже вона щойно зізналася Мерфі у коханні і не мала права отак відверто радіти перспективі кілька годин провести поруч з іншим. Тепер про буцімто коханого чоловіка вона згадувала з почуттям провини і незручності…
Цілих пів години в машині панувало мовчання, та зрештою Робін, обурюючись тим, що мусить сама порушувати тишу, і водночас соромлячись прихованих мотивів, через які так розхвилювалася, сказала:
— Послухай… вибач, що я так накинулася на тебе. Просто… мабуть, я розумію Флору краще, ніж ти, бо…
— Я розумію, — відповів Страйк, відчуваючи полегшення від того, що вона заговорила. — Тобто не розумію… я ж не був у тих «кімнатах усамітнення».
— Важко уявити, щоб Тайо захотів духовно поєднатися з тобою, — сказала Робін і засміялася, уявивши, як Тайо намагається тягнути в бік будиночків значно габаритнішого Страйка.